Очікування шторму

Жан зняв куртку, штани. Він був у пилюці, у вапні. А вдома не любили бруду.

На скрині, застеленій цупким чистим рядном, він побачив щітку з тріснутим, що аж блищав від тривалого користування, держаком. Він хотів негайно, цієї ж миті, почистити одяг. Однак Марфа Іллівна вже розплющила очі. Владно, хоча й неголосно, вона сказала:

— У баулі що? Подивися, що в баулі.

У трусах і в майці Жан поспішив до столу, клацнув замком.

— Щось є, — сказав зраділо.

— Безголовий ти… По всьому час здогадатися, що не порожній.

— Матусю! Цеглини! Цеглини в газеті. Аж три цеглини.

— Підмінили, — спокійно сказала Марфа Іллівна. — Я так і думала, що підмінили.

— Ви цій повії грошей не віддавайте! — закричав Жан розгнівано й нервово.

— Вона ні при чому. Міліція підмінила, — спокійно відповіла Марфа Іллівна і щільно стулила вуста.

— Все одно ми не повинні нести збитки!

— Тихіше, — підвелася Марфа Іллівна. — Та не маяч перед рідною матір'ю без штанів, безсоромнику!

— Я зараз, матусю. Я вмить. — Він утік в іншу кімнату, не причинивши дверей.

Вона зазирнула в баул, зважила цеглину на долоні. Запитала голосно:

— Упевнений, що тебе не вистежили?

— Цілком.

Вона замислилася. Погладжувала цеглину, немов пестила. Раптом запитала:

— Ну а якщо з собакою?

— Я махру в трьох місцях кидав, матусю, — неспокійно відповів Жан. І додав поспішливо: — Як ви вчили.

— Мені тайник цей з самого початку не до душі був, — сказала Марфа Іллівна.

— Ой, мамо… Знову те саме! — Жан з'явився тепер уже одягнений. — Не могла ж інтелігентна тендітна жінка тягати вам баули та кошики, наче коняка.

— Ну й влучив… У цієї тендітної жінки стегна, як у коняки.

— Дарма ви, мамо… — заперечив Жан. Щоправда, не дужо впевнено. Й навіть боязко.

— Заперечуєш? Ніяк не збагну, Жане… То ти її шльондрою називаєш, то інтелігенткою, тендітною та гарною. Щось приховуєш… Здається мені, чи не закохався в неї? Чи не ревнуєш?

— Мені двадцять років, мамо. А я на вас працюю. Получку до останньої копійки на цей стіл кладу. Ви ж мені від щедрот своїх по п'ятірці на кіно видаєте. При таких грошах, знову ж таки мій зріст враховуючи, в мене повік нареченої не буде.

— Дурненький, — лагідно, співуче промовила Марфа Іллівна. — З такою мамою ти все матимеш. Чого набундючився, мов індик? Таньку пожалів… На рідну матір розсердився. Ех! Дурний ти, дурний…

— Вам легко казати. Ви старі…

Марфа Іллівна руки в боки. Дивиться козою:

— У старі відрядив! Рано, синку! Мені п'ятдесят шість років. Та якщо я захочу, до мене ще сватів засилатимуть. При моєму будинку, при моєму садку, при моєму достатку… — Посміхнувшись, розважливо похитала головою Марфа Іллівна. — Тільки не захочу я цього, не захочу… Для тебе живу, для сина свого… А Танька — то дурне. До чоловіків ласа. Думаєш, вона за тебе не піде, зросту твого посоромиться? Годі-бо! Пообіцяти їй багатство треба. І весь клопіт!

— Ось і пообіцяйте. — Жан, здається, злякався власної впертості.