Очікування шторму
- Автор: Авдєєнко Юрій
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Тарас Сергійчук
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Очікування шторму». Краткое содержание книги:
Тепло, яким Олександр Михайлович зігрівав свої уроки, захоплення, з яким він розповідав про чародіїв російського слова, залишили слід у пам'яті Неллі. Вона навіть мріяла вступити в педагогічний інститут.
Неллі не довелося вчитися в інституті. Семирічка за тих часів вважалася гарною освітою. Каїров узяв її секретарем у відділення міліції. І він, і його дружина, Аршалуз Аршаківна, поставилися до Неллі, як до рідної дочки. Своїх дітей у них не було. Й Неллі більше року жила в квартирі Каїрових, поки Мірзо Іванович не виклопотав для неї комунгоспівську кімнату.
Люди в міліції працювали, звичайно, різні. За вдачею, освітою, віком. Ллє «усіх них було дві спільні риси: доброта й сміливість.
Неллі виповнилося сімнадцять, коли вона, в короткому заштопаному пальтечку, зшитому зі старої англійської шинелі, прийшла до Каїрова. Було це в 1932 році. Дванадцять років тому. Час, час… Так і хочеться сказати — важкий. А може, й добре, що він був нелегкий, як трухляве поліно. Міліціонери сперечалися про Маяковського. І билися з бандитами. І з іншою сволотою.
З гордістю згадується, що вона, Неллі, не тільки підшивала папери, реєструвала вхідні й вихідні документи, розбирала пошту. Каїров давав їй невеликі доручення оперативного характеру. Нехай вони були нескладні й їхнє виконання не пов'язувалося з надзвичайним ризиком, усе ж саме ці доручення допомагали Неллі почуватися своєю людиною серед співробітників міліції. Своєю і потрібною.
Потім вона покохала. Начальника карного розшуку Мироненка. Вона вже рік працювала в міліції. А Мироненко приїхав з Ростова. Він був лірик. І писав повість про їхнє життя, про роботу. Писав на зворотному боці фізкультурних плакатів. З папером тоді було сутужно. Не вистачало… Дописати повість не встиг. Загинув… Тоді йшла важка операція «Паризький швець». І оперуповноважений Кость Волгін загинув. Він спочатку подобався Неллі. А вона йому ні.
У тридцять шостому році Неллі вийшла заміж за Золотухіна. В неї був дворічний хлопчик од Мироненка. Золотухін любив її. Людиною він був сором'язливою і тямущою.
Тепер у неї двоє дітей. Старшому дев'ять, молодшому — шість. А їй самій двадцять вісім.
Неллі з тугою глянула на голубу зорю. І повернулася додому.
Обережно ступаючи, вона підійшла до дитячої кімнати, дослухалася. Відчинила двері. Смуга світла лягла на червоний, у сині квадрати, килимок. Розділила кімнату надвоє. Праворуч, зібгавши ковдру, лежав на ліжку молодший — Альошка. Ліворуч, увіткнувшись обличчям в подушку, спав старший — Генка.
Неллі вкрила Альошку ковдрою і так само обережно вийшла з кімнати.
У них був окремий будинок з садом. Щоправда, трохи далеко. В передмісті. Та саме отакі далекі вулиці, що наче східці крокували в гори, вціліли під час бомбардування міста. В саду був город. Невеликий. Але Неллі, яка вже давно ніде не працювала, а господарювала вдома, вміла зібрати з нього й капусту, й огірки. Солила цілих два кадібці, їх зробив сусід, старий грузин Нодар. Він же навчив Неллі давити вино з винограду «ізабелла». І тепер у підвалі домовитої хазяйки дрімало барильце, накрите для збереження температури зношеною шинеллю.
Повернувшись в їдальню, Неллі ще раз критично оглянула стіл. Переставила тарілки. Повернула пляшку коньяку етикеткою до дверей. Узяла з буфету графин. Потім зупинилася. Глянула в кругле, що висіло на стіні, дзеркало й поправила кучері.
Який він усе-таки тепер, Мірзо Іванович? Сім років — це багато. «Я, звичайно, постаріла, — подумала вона. — Й зачіска в мене не під хлопчика, як колись». Покрутила головою. Волосся в неї не було довге. Й навіть не торкалося пліч, а гарно заокруглювалося на рівні підборіддя. Спереду темпів чубчик, скошений наліво, тому права частина чола була відкрита і білим кутом заходила в зачіску. Це молодило обличчя. І очі в Неллі були молоді — карі, під густими чорними віями.
Неллі знову вийшла на вулицю. На ґанку глянула вгору. Зорі над горою не було. Так само тьмяніли дрібні далекі зірки. Та голубої зорі, яку хотілося взяти в руки, не було. Це не здивувало Неллі. Дивуватися було не в її вдачі. «Я фантазерка, — можливо, сказала вона сама собі. — Я можу придумати все що завгодно».
Підвал був зроблений під будинком. Будинок упирався в схил гори. Й фундамент із фасаду був трохи вищий, ніж під глухою стіною, що виходила вгору.
Неллі повісила ліхтарик на цвяшок. І він світив прямо на барильце, накрите старою міліцейською шинеллю. Неллі дістала з ящика гумовий шланг, обмахнула а нього долонею куряву, продула.