Безцінний

— Це ж Фухур! — вигукнув він.

— Що? — Лоренц мала такий вигляд, ніби негайно хотіла залишити це місце.

— Фухур з «Нескінченної історії», не пригадуєш? Хлопець починає читати книжку про світ, який поглинає Ніщо, у цьому світі є другий хлопець, який мусить урятувати принцесу, хвору через Ніщо, і допомагає йому, я не знаю, мабуть, дракон, а насправді літаючий пес, власне Фухур. Ти справді не пригадуєш? І просив чухати його за вухом, це найкращий момент. І пісенька того блондинистого типа з Kajagoogoo…[88] Або як його улюблений кінь умирає на болоті? Це найбільше переживання мого дитинства! Той хлопець тягне коня і спершу думає, що тварина лінується й кепкує з нього, потім хоче йому допомогти, а той так повільно провалюється дедалі глибше, і хлопець уже знає, що не врятує його. Він благає, щоб кінь спробував, щоб не піддавався відчаю… Бо це болото відчаю, розумієш? І каже йому, що його любить…

— Каролю, ти мене лякаєш. Облиш.

— Нічого ти не розумієш, ти не бачила цього на відео, я цілий тиждень плакав, як же звали цього коня…

— Артакс, — відповів голос з-за Фухура.

З-за запиленого плюшу на електричному інвалідному візку виїхала Ольга Бортник. Це було гарним початком.

Жінки старіють по-різному, залежно від типу особистості й типу вроди. Гарненькі сусідські дівчата перетворюються на білих як голубки, привітно усміхнених стареньких, той тип бабусі, про яку мріє кожне внучатко. Вічні поганулі типу Гленн Клоуз[89] благороднішають і перетворюються на пристойних старих пань із вродою російських графинь. Найкраще почуваються Сніжні Королеви типу Лорен Беколл[90], які навіть у двісті років демонструватимуть сліди давньої краси й гордість за цю красу. А найбільше час збиткується над тими, які замолоду були апетитними пончиками на кшталт Каліни Єндрусик або Елізабет Тейлор. Мало того, що вони перетворюються на опасистих матрон, ще й часто дуже довго не помічають, що сексапільність — це як осетрина: другої свіжості не буває.

А Ольга Бортник?

Передусім не виглядала на свій сто один рік. Кароль дав би їй вісімдесят, вісімдесят п’ять. Тобто, хоч дивно у цій ситуації це звучало — мала справді молодий вигляд. Не приховувала свого віку. Волосся, колись чорне, тепер було геть сиве, але брюнетки ніколи не стають білі як сніг, їхнє волосся набуває кольору димчастого срібла, і саме такою була укладена короткою косою зачіска пані Бортник, у кількох місцях ховалися навіть тоненькі пасма давньої чорноти. Брови мала так само чорні, як колись, а нижче світилася найбільша несподіванка її обличчя — очі.

На старому чорно-білому знімку, який показав їм Сергій, була із заплющеними очима, та навіть якби й ні, то ефект все одно розплився б у сірих відтінках. Очі Ольги Бортник не були затуманеними, молочними очима столітньої бабусі, які згасли під впливом усього, що за все життя надивилися.