Безцінний
- Автор: Милошевский Зигмунт
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-075-0
- Переводчик: Юрий Георгиевич Попсуенко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Безцінний». Краткое содержание книги:
Під час пошуків мистецького шедевра герої натрапляють на слід таємниці, яка може докорінно змінити новітню історію світу. Можновладці ладні зробити все, щоб ніхто не зміг наблизитися до розкриття цієї таємниці.
«Безцінний» — це також коментар до сьогодення в іронічному, смішному і безкомпромісному стилі, до якого звикли читачі «Зерна правди» і «Терапії злочину».
Це могло бути рисою її характеру, а могло бути наслідком того, що два місяці сиділа у примарному готелі на адріатичному острові разом із специфічним малим хлопцем і таємничим чоловіком, про якого лише кілька разів зазначила, що він працює і йому в жодному разі не можна заважати.
Спершу Анатоль здивувався, чому Венді не запрошує їх до службового приміщення чи офісу, де мало бути затишніше, ніж у порожніх залах, пристосованих для обслуговування сотень гостей. У ресторані збагнув. Венді облаштувала тут куточок для себе, а решту перетворила на полігон для Чарлі. Мусила витратити багато часу на те, щоб розмістити всі стільці й столи таким чином, щоб вони перетворилися на нерегулярну огорожу. Посередині було ще кілька столів і стільців, а крім них, якісь скриньки, миски, горщики й трохи безпечного кухонного начиння на кшталт лопаток та ополоників.
Венді, побачивши їхні здивовані погляди, пояснила, що відколи створила променадник (вона справді вжила термін jail-yard)[87], їй стало набагато легше. Раніше був вибір: або сидіти з Чарлі в малому помешканні, що їх обох доводило до нестями, або ганяти з ним коридорами, тремтячи від страху, що він утече від неї й заховається в найбільш невідповідному і найнебезпечнішому для нього місці.
— Малий дуже спритний, — звірялася їм пошепки, ніби Чарлі, що цієї миті розмішував у горщику «суп» із гумових звіряток, міг її почути й суворо покарати. — Якось я його підстерегла, коли він заховався за вазоном, умостився там і сидів нерухомо півгодини, щоб я його не знайшла. Ви собі це уявляєте? Півгодини, яка дитина здатна на щось подібне? Я знала, де він, сама заховалася за колоною й чекала, що буде далі. Думала, що зараз почне бігати й кричати: «Мамо, мамо!» Але ні, — Чарлі полишив суп і пильно подивився в їхній бік, Венді стишила голос до ледь чутного, — аж за півгодини обережно вийшов, прочимчикував через весь готель до кухні, підсунув собі скриньку, відкрив холодильник і дістав із нього шмат сирого м’яса.
— І з’їв? — запитав Анатоль таким самим драматичним шепотом.
— Не перебільшуйте, це ж дитина, а не якийсь монстр. — Венді здавалася ображеною. — Жбурнув на підлогу, а потім почав викидати решту.
— Ба, ба? — пролунало зовсім поруч із ними. Анатоль і Ліза здригнулися.
— Так, синочку, мамуся розповідає, який ти солоденький. Іди побався звірятками. Де слоненятко? Де тру-ту-ту? Де воно?
Якусь мить Чарлі дивився на них очима досвідченої дорослої людини, відтак розвів ручки, загукав: «Де-є-є, де-є-є» — і побіг шукати слоненятко.
Вони розповіли Венді про графа Мілевського, про його пригоди, палац і колекцію картин польських художників, справу імпресіоністів про всяк випадок делікатно оминули. Венді зачудовано слухала, коментуючи розповідь англосакськими ахами й охами. На жаль, коли сказали, що шукають сліди графа, безпорадно знизала плечима. Не чула про горища, підвали, архіви зі старими документами, жодних картин тим більше не бачила. Стіни в кімнатах і коридорах були оздоблені знімками Хорватії з листівок, десь також бачила якусь графіку або малюнки вугіллям, важко сказати, бо вона на цьому не розуміється. Але точно жодного живопису.
— Вам слід поговорити з моїм чоловіком, — сказала. — Я дивлюся за малим, але він, коли не може писати, ходить коридорами, мабуть, у кожному кутку тут побував, навіть у порожньому басейні уже був. Якщо тут щось є, то він точно це бачив. До того ж, я погано знаю хорватську, а він може зателефонувати до власників, може, вони щось знають.
Чарлі покінчив із супом, покінчив також зі слоненятком, дурів тепер у найвіддаленішому від них кутку свого променадника, раз-по-раз розганяючись і вдаряючись в оббивку спинки одного зі стільців, що становили загорожу. Це могло здаватися веселою дитячою грою, проте нею не було. Чарлі вдаряв в одне й те саме місце, і важкий стілець за кожним разом пересувався на міліметр. Малюк реалізовував план утечі з наполегливістю в’язнів, які ложечками проколупують залізобетонні стіни.
— Іноді я його боюся, — тихо промовила Венді. — Ніби бігає й сміється як будь-яка дитина, але ніколи насправді не бавиться. Він утілює якийсь план.
— А ми можемо порозмовляти з чоловіком? — запитала Ліза.
— Чоловік зараз працює. — Венді уникала їхнього погляду, і Анатолю стало ніяково.
— А він матиме колись перерву? Ми не заберемо багато часу, зрозумійте, будь ласка, у нас за плечима довга подорож, і якби вдалося хоч на хвилинку…
— Чарлі!
87
Тюремний дворик (англ.).