Безцінний

— Генрик був коханням мого життя. Істинним коханням, яке трапляється тільки раз, усе, що до нього, — це призвістки, все після нього — невдалі підробки. Гадаю, ви, голуб’ята, напевно розумієте, про що я кажу.

— Та ми не пара, — швидко сказала Лоренц.

Старенька тільки захихотіла, бризкаючи слиною на свою накидку. Наталка нахилилася й витерла її клаптем паперового рушника.

— І видається мені, що я теж була коханням його життя, але в чоловіків завжди буває інакше. Генрик любив мене, але любив також мистецтво й любив Польщу. Він був патріотом, дуже ревним, як усі неофіти.

— Я взагалі не поляк від короля П’яста, — процитував Кароль, — я не є ним через лядську кров, через випадковість і через метричний запис. Як на мене, то я… — він замовк і кивнув усміхненій Бортник, щоб та закінчила.

Він чекав дуже довго, поки вона знову заговорила.

— Поляк за власним бажанням. Маріан це добре розумів. Це були незвичайні друзі, євреї з діда-прадіда і найбільші польські патріоти, яких я знала. У хорошому значенні, бо хотіли дбати про добробут і красу нації, а не проливати за неї відрами кров. На жаль. Як настав час, Генрик полетів рятувати свою колекцію і свою Польщу. Я мала чекати й не сумувати. Але не дочекалася.

— Ви бачили його колекцію? — запитала Лоренц.

— Смієшся, люба, еге ж? Я її не тільки бачила, я жила з нею в палаці Генрика в Підгірцях. Біля неї їла, біля неї читала і біля неї зазнавала тілесних утіх, про що, глянувши на тебе, Наталко, я тут не говоритиму.

— А ви можете щось розповісти нам про картини?

— Були гарні.

— Але чиї?

— Генрикові, звісно.

— Так, але хто їх написав? — Кароль відчував, що за спокійним голосом Лоренц ледве приховується роздратування.

— А звідки я маю знати? Я не працювала в музеї.