Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
«Чому вийшов такий склад Директорії — це й досі дивує людей, — пише він. — Не раз запитувано мене, чому я відмовився увійти в Директорію. Не час ще викривати все, але я міг би сказати поки що слідуюче. Директорію було справді намічено в складі — Винниченко, Петлюра і я. Про це і було заявлено від імені ЦК с-рів, с-д і Село Спілки. Инші на це пристали. Одначе я свою кандидатуру рішуче зняв. На зібранні було нас три с-ри: я, Янко і Швець (останній як представник Спілки).
На мою пропозицію, Янко відмовився увійти в Директорію з огляду на те, що наш ЦК і ЦК Село Спілки в спільному засіданні ухвалили, щоб я був у Директорії. На цім засіданні ЦК я через деякі причини не був і тому не міг вплинути, щоб мою кандидатуру не ставлено. Нарешті, ми з Янком переконали, щоб увійшов у Директорію проф. Швець як представник Спілки. Свою відмову я мотивував так: я за кілька місяців напруженої підготовчої праці по організації повстання дуже втомився.
І справді, у нас з Винниченком був поділ праці: хоч ми ніби все разом рішали, але «спеціялізація» все-таки була — він мав зовнішні зносини, а я фактично керував організацією сил і т. п. для повстання. Напружено працюючи над цим кілька місяців, я справді таки стомився і пояснив, що в такому стані я не можу бути на висоті свого призначення. Важне було зроблено: маємо по всій Україні сітку філій УНСоюзу, таємні відділи, по селах партійні тройки («штаби»), на залізницях відділи і пункти, якими керували ген. Осецький, полковник Хилобоченко і полк. Павленко. Далі я сказав, що пропоную себе в розпорядження будучої Директорії на всі службові ролі, хоч і роль простого жовніра, але до верховного проводу я не беруся. Розуміється, що такі мотиви були переконуючими для мене. Опріч того, я ще думав, що в складі Директорії мені було б тяжко — міг-би виникнути не раз конфлікт, а це могло б смертельно підрізати всю нашу справу. Ще раніш у мене були непорозуміння з Петлюрою і я в Цраді ставив внесення про звільнення його з посади Ген. секретаря військових справ. Така минувшина не могла сприяти нашій співпраці, я ж уважав, що найменша незгода в Директорії могла бути фатальною для повстання. Тому кожна чесна людина в таких обставинах мусить подумати поважно, як забезпечити згоду і співпрацю у Верховному органі влади та ще під час повстання. В повстанні я прийняв участь як начальник адміністративно-політичного відділу штабу Чорноморської дивізії і як самочинний комісар від президії УНСоюзу, оповістивши накази по мобілізації київського повіту, постачанню військ і т. п. Директорія ніякого призначення мені чомусь не дала»612.
П. Христюк не досить високо оцінює персональний склад Директорії. Скоріше в нього переважають критичні зауваження: «Директорія вийшла з погляду соціяльно-політичного безбарвною, сірою. Українські соціялісти-революціонери зовсім не дали до неї свого представника; українські соціяль-демократи хоч і дали до складу Директорії двох найбільш популярних своїх представників, але обидва вони — і С. Петлюра, і В. Винниченко, відомі були з своєї попередньої діяльности як великі угодовці і опортуністи; решта ж членів Директорії, поза цими двома, були звичайні українські дрібнобуржуазні патріоти; де-які з них хоч і вважали себе «заступниками інтересів працюючих», загалом дуже кепсько розбіралися в складній тодішній світовій ситуації, мало розумілись на загально-політичних справах, про соціялізм чули тільки одним вухом і в оцінці подій, в наміченню напрямку й тактики боротьби, на чолі якої їх було поставлено, керувались більше «здоровим глуздом», не сягаючи зором далі того, що було їм видно з української дрібнобуржуазної та міщанської дзвіниці»613.
Такий невтішний стан керівного центру антигетьманського повстання став, на думку автора, результатом кількох причин, найважливішими з яких були наступні: «Головну ролю між ними відограла спішність і конспіративність виборів. (Тому, наприклад, від с.-р. на таємному засіданні, котре вибірало Директорію, були присутні випадкові особи).
Поруч з цією причиною відбився на виборах і самий склад виборців Національного союзу: правиця української демократії, розбавлена дрібнобуржуазними та міщанськими партіями, не в стані була утворити виразно клясовий, робітниче-селянський, революційний соціялістичний орган. Єдиний національний фронт, хоч би і демократичний, зобов’язував до чогось, і цим щось якраз і було одмовлення з боку революційної демократії од ясно накреслених позицій клясової боротьби. Директорія вийшла такою, якою її породили об’єктивні умови: єдиний національний фронт, і приспішені конспіративні вибори»614.