Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– О! – тiльки й вирвалось у Варивона. Кинув бовт i побiг до ополонки. Заклекотiла вода в топтусi. Звиваючись, велика щука так била мiцним крапчастим хвостом стiни снастi, що аж вигинались вони.
– А що я казав? – обома руками вихопив рибину Варивон i кинув на лiд. – Бач, яке здоровило. Добре, що увесь час примовляв: ловися рибко, велика й ще бiльша. Став скорiше, Дмитре, бо душа з терпцю перерветься… Ти подивись, подивись, – раптом показав Варивон рукою вдалину. – Що то за рибалка понад кручею ходить?
– Хто його зна, – обернувшись, глянув Дмитро поперед себе. – Хлопчик якийсь.
– Даю голову на вiдрiз – це твiй рибалка.
– Андрiй?
– Андрiй. Як же вiн мiг не прийти до нас, коли ми рибу ловимо?
– Я йому прийду!
– А ти не дуже. Твоя, горицвiтiвська, порода в ньому, – i Варивон кiлька разiв махнув у повiтрi бовтом.
Невеличка чорна постать почала швидко наближатись до зарогу.
– Що, неправду я говорив? – смiючись, запитав Варивон, коли Андрiй з бiгу перейшов на хiд, з опаскою поглядаючи на батька.
– Йди вже, йди, – примружившись, Дмитро з любов'ю оглядає хлопчака, який нерiшуче зупинився бiля куща червонолозу, що не в пору рясно бризнув нiжними срiблясто-синюватими котиками.
Хлопчик зразу ж повеселiв i бiгцем кинувся до рибалок.
– Тату, спiймали щось? – в чорних блискучих очах запромiнилась радiсть, розрум'янене довгасте обличчя здригалось од хвилювання, а все пальтечко було як забите димчастою порошею.
– Скiльки разiв упав, поки з кручi спустився?
– Тiльки один раз. О, яка щука!
– Бери її, значить, – i миттю додому, щоб, поки ми прийдемо, була свiжина на столi.
– Добре. Я зараз, – вхопив рибину обома руками.
– Тiльки обережно менi, – наказав Дмитро. – Там, де бистра – тонкий лiд. Заломиться.
– Проворне бiсеня, – схвально примруживсь Варивон, коли Андрiй побiг льодом. – Тiльки дикувате, як i ти. От Ольга в тебе – дiвчина. Та за словом в кишеню не полiзе.
– В тебе вдалася. Недарма з твоїх колiн не злазить.
– Пiшли, Дмитре, до фоси. Знаєш, туди могло стiльки риби набитися…
Шарудячи травою, пiшли до рiвної неширокої смуги льоду, зрiдка отороченої напiвпрозорими опуками верболозу. Дмитро зiрвав суху, жилаву стеблину, перекусив мiцними зубами, i присмак, i напiвзабутi видiння далекого лiта непомiтно вiйнули на нього. Як з туману, колихаючись, випливали тi картини, що уляглися в серцi, як зерно в рiллi, i вiдпливали, залишаючи по собi неясну тривогу i жаль.
– Заєць, заєць! – Варивон, кинувши бовта, побiг уперед. Великий вухань, мiцно пiдкидаючи заднiми ногами, стрiмголов мчав iз кущiв на Буг. Ось вiн пересiк рiку i зник в узбережжi. Вслiд за ним iскристо задимiвся наполоханий шеляг, руйнуючи крихку тканину легких узорiв.
– От, жаль, Дмитре, що ми рушницi не взяли. Тут зайцiв, як гною.
– Завтра вiзьмемо. – Дивився на заснiжений берег, а сам чув, як iще позаду, коливаючись, стояло минуле грозове лiто.
– Завтра. Теж думаєш рибалити?
– Нi.
– Зайцiв бити?
– Нi.
– Так прогулятись? На поле подивитися?
– Нi.
– Нi, нi. А що ж думаєш робити?
– Та щось думаю, – оглянув довгим поглядом низину, ще вирвав цупку шершаву билинку. I знову лiто вiйнуло на нього споминами, що, здається, тремтiли у спiвучiй сiтцi зернистих блакитно-сонячних дощiв. Навiть повiтря мiцнiше втягнув – так запахло грозою.
– Ти знаєш, Дмитре, я б тебе фiгурою бiля великого шляху поставив. Якраз професiя по тобi.
– Чому?
– За цiлий вiк не довелося б тобi й слова промовити.
– А я б тебе в цирк опредiлив би. Даремно талант загибає. Нi, нi, граєш ти на сценi непогано.
– Зарiкаюсь. Пiсля ролi отого нещасного череваня, будь вiн неладен, в селi проходу не дають. Уже й прилипло до мене те мерзенне прiзвисько. Так що ми завтра робимо?
– Будемо траву косити.
– Тьху на тебе!
– Чого ти тьхукаєш? Правду кажу.
– В тебе допитаєшся тої правди.
– Так допитуйся в когось iншого, – вiдповiв з серцем. – Бачиш, скiльки добра загинуло, коли в нас такий сутуж на сiно, – широко показав рукою. – Iще стiльки загине: крiзь цю траву туго i рiдко буде пробиватись памолодь, замиршавить луг i не вкосиш її – старе бадилля зразу косу затупить… А зараз у нас як худобi пiдстелюють?
– Погано. Бо соломи малувате, – почав здогадуватися Варивон. I раптом просiяв: – Це справдi здорово, Дмитре. I пiдстiлка буде, i гною бiльше буде, i худобi розкiш. Розумна твоя мисль. Колгоспна! Скiльки ранiш вода виходила з берегiв, замулювала i нiвечила луги, а от, значить, догадка така лише тепер прийшла. I це неспроста. Ширше люди думати почали. I твiй розум поширшав… Ото зрадiє Кушнiр. Аж пiдстрибне, коли розповiмо йому про це.