Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Та чую, не позакладало. – Вiдцiджував з рiзкої напруженої мови правдивi слова, не спускаючи погляду з рухливого обличчя Снiженка.
– Нi, позакладало. Власницький леп, скрипливий вiз звузив тобi очi. Бач, я в чини лiзти не хочу. Я труженик. Я сiренький мужичок. Я тiльки цабе, рябий, – знаю. Так хай в чини, на нашу шию куркуленко лiзе, син помiщика, вчорашнiй бандит, петлюрiвець. А вони в кожну шпаринку, як таргани, намагаються пролiзти. I їм твої слова солодше меду. Зрозумiло?
– Я не подумав над цим!
– Мало часу було? А ти подумай. Пора ширше на життя дивитися. Не маленький.
– Постараюсь, товариш голово, – сказав насмiшкувато, але на самотi замисливсь. Розумiв: велика правда життя пiднiмалася в суворiй мовi Снiженка.
LVIII
Мовчки поверталися додому. Вiтер, пiдiймаючи пилюгу i сухий лист, глухо шумiв в обважнiлих вiтах широкого шляху, виривався на поле i двома дужими крильми летiв до села, що поки обрисовувалось лише одними садками та веселими помахами вiтрякiв. Наче макове зерно, сiялась мряка, а на ворсi пiджакiв матово поблискували дрiбнi краплинки.
Варивон скоса поглядав на товариша i тiльки зрiдка злiсно спльовував на потемнiлий шлях.
– Ти б, може, переключив третю скорiсть на другу? Женешся, наче з ланцюга зiрвався. Нутро, значить, без горючого перепалиш.
Дмитро навiть не оглянувся.
«Приб'є, бiс окаянний. Нiзащо, нiпрощо може молодичка перетерпiти… От наградила доля характером, будь ти неладен».
Варивон, розумiючи, що насувається хмара, хотiв як-небудь втягнути Дмитра обхiдним шляхом у розмову. Але з того нiчого не виходило. Тим-то бiля самого села почав говорити прямо:
– Дмитре!
– Ну, чого тобi? – неласкаве зиркнув.
– Та покинь ти на мене дутися, як миша на крупу. Що ж, я уже тобi, значить, не товариш, чи як? Швидко щось ти дружбу забуваєш.
– Ну, не тягни…
– А ти не норовись. Усякий тобi командиром хоче бути. Ну от я про Югину хочу поговорити.
– Що тобi про неї говорити?
– Як що? Двоюрiдний я її брат, чи стовпець необтесаний? Ти покинь усякi витребеньки. Югина не з тих, що хвоста пiднiме i комусь на шию почепиться… Повiк не зрадить така.
– Це я сам взнаю.
– Як?
– Знаю як. По одному погляду пiзнаю.
– Вiрне слово?
– Вiрне слово.
– Ну, тодi я не журюся. Спокiйно йду до своєї Василини. На весiлля приготуйся з Югиною до мене.
– Добре, прийдемо, – вiдповiв механiчно i невидющими очима поглянув на Варивона.
В селi стало затишнiше. Попрощавшись iз Варивоном, Дмитро повiльнiше попрямував додому.
«У неї обличчя, вдача не збрешуть. Не до тих вона належить». Поволi пiдiйшов до плота. У цей час назустрiч йому вийшла мати. Острах вiйнув в її очах, коли побачила таке напружене i злостиве обличчя сина.
– Добридень, Дмитре.
– Добридень, мамо, – i пiшов до хати.
– Ти чого такий? – стала поперек дороги.
– Не застуйте, – рвучко пiдходить до порога i вже не чує, що позаду говорить мати. Двома мiцними ривками вiдчиняє сiнешнi i хатнi дверi, застигає у рамцi одвiрка.
У хатi напiвтемне i чисто. У кутку снiп житнього колосся вiє устоєними пахощами поля, нагадуючи, що далеко вже вiдiйшло красне лiто. Прихилившись до скринi, стоїть скам'янiла Югина. Навiть не ворухнулась похилена голова, коли вiн увiйшов. Низько спущена хустка затемнила її обличчя.
Скiльки вони так простояли одне навпроти одного – не Пам'ятає. Тiльки раптом пiдвелося незвично прекрасне i блiде обличчя дружини, i подивились на нього правдивi очi не з острахом, не з проханням, не з перемежованими половинчастими почуттями, а з глибоким-глибоким докором i незрозумiлим подивом. А непролитi чистi сльози уже бринiли в обiдках збiльшених очей.
I Дмитровi враз стало соромно за себе, за свою дику злiсть, за напад на Григорiя. Вiн уже не може бiльше дивитися в очi дружинi i, водночас почуваючи, як раптом вiн звiльняється вiд гнiтючого тягаря, що не тiльки налiг на нього, а й перекрутив, скам'янив усю його душу, – тихо говорить: