Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Дмитро рукою стер з брови самотню снiжинку i трохи подався праворуч.
Зараз вiн стояв на тому самому мiсцi, де в двадцятому роцi його батько стрiчав останнi години свого життя.
– Ой, матiнко моя, як тут, значить, страшно! – розчервонiлий кряжистий Варивон вибрався на кручу i косо подивився униз. – Упадеш – i кiсточок не позбираєш. Ой, ой! – Вiн перелякано замахав руками, наче справдi вже валився з кручi, круто повернув лижами i, репетуючи та дивовижно присiдаючи, помчав iз гори до рiки. Подивишся збоку – от-от упаде чоловiк: так незграбно перехиляється, орудуючи не лижними палицями, а довгим рибальським бовтом.
– Виробляє, мов хлопчак. – Дмитро пружно, вiдчуваючи кожну жилку в тiлi, почав спускатися слiдом за Варивоном. З кожним кроком все бiльше i бiльше опускається, немовби входить у снiги, чiтка панорама села, i зрештою тiльки видно срiбну узорчасту стiну саду з розчахнутою широкою брамою, од якої розмахнулись в Забужжя вигнутi крила дорiг. Тепер на округлому, як гнiздо, виступi берега яскравiше, голубим пароплавом, випливла електростанцiя, пiднiмаючи вгору п'ятикутну зорю i ранкову зiрницю.
Посеред рiки, де протiкала бистрiнь, зашипiв, увiгнувся i трiснув кiлькома слiпучими промiнцями ясний лiд. Перейшовши Буг, друзi опинились на льодовому просторi, покритому мiцною, наче перепеченою, травою: лiто цього року було дощовите, вода вийшла з берегiв, i колгосп не змiг навiть викосити отаву. Так її, високу, зелену, i прихопили заморозки, перепалили морози. Помiж травою блискавкою викручувався зарiчок, стрiлою тягнулася довга фоса.
– Отут спробуємо! – вдарив обчасом по льоду Варивон. Дмитро скинув теплий, пiджак, поклав його на травi i, схопивши обома руками сокиру, почав спiрно рубати клинцювату ополонку для топтухи. В усi боки розлiтались дрiбнi крижини, холодний пил запорошував очi, пощипував лице.
– Ти так смачно рубаєш, що й мене аж пiдмиває взятись за сокиру, – змiнив Варивон товариша i почав вирубувати невеликi вiконця для бовта. Розiгрiлись.
Дмитро звичними рухами обережно втиснув топтуху в тiсний проруб, опустив на замулене дно. Варивон вдарив бовтом, i навколо держала закипiло, заклокало сиве шумовиння. З внутрiшнiм тремтiнням прислухається Дмитро, чи не обiзветься хвилюючим здриганням держало топтухи, чи не стукне бистра щука в дубцi немудрої снастi.
– Тягни! – застигає Варивон в напруженiм чеканнi. – Нiчого не вдарило?
Дмитро мовчки зриває з дна снасть, i швидко пiвмiсяць її отвору виринає з води. Весело токують блакитнi переливчастi струмки, i зарiг дзвенить, як цимбали. Щось хлюпнулось в топтусi, i Варивон, не чекаючи, поки збiжить вода, запускає руку в снасть.
– Виблиця, Дмитре! Виблиця! – вигукує з таким трiумфом, немовби в нього в руцi не рибина, а саме щастя.
– Виблиця. Невелика. – Бере в руку округлу, як долоня, рибину.
– Почин добрий. Став-но iще. А я вдарю з дальшого вiконця. – I Варивон почав завзято мiсити бовтом воду.
На цей раз попався довгий i гладкий в'юн. Варивон так його схопив за голову, що вiн зразу ж тонко i жалiсно запищав, звиваючись усiм темним тiлом. Знову немилосердно рубали лiд; вода i пiт об'юшували обличчя товаришiв, дубiли руки, але скупий зарiг туго дарував iз свого багатства по одному-два в'юни.
– Не напали на свою тоню. Але, значить, нападемо. Ану став, Дмитре, ось тут, а я здалека сполохаю таку рибину, що i в топтуху не вмiститься. – Сильно вдарив бовтом Варивон. – Тут ми такого менька спiймаємо! Вони саме нерестяться. Тiльки ти одним льотом вихоплюй топтуху.
Але на новому мiсцi нiчого не спiймали.
– Не може такого бути. Вдар-но ти, Дмитре. Ти, бач, сердитий, як огонь, а риба сердитих боїться. Вона любить таких лагiдних, як я. От побачиш: зараз пiвтоптухи буде. Ну, ловись рибко, велика й мала, велика й ще бiльша. – Варивон витягнув снасть i розвiв руками: – Нема. То ти бовтом неправильно бив. От коли ми вирубаємо ополонку на тому вигинi – вся риба наша. В мiшок не вмiстимо. Доведеться штаненята скидати.
Вирубали нову ополонку.
– Ну, прислухайся, Дмитре, жену цiлий косяк до тебе.
I не встиг Варивон удруге вдарити бовтом, як в руках Дмитра затремтiло сухе держало i трепетним хвилюванням обiзвалося в усьому тiлi. Миттю рвонув снасть до себе.