Етюди про звичаї

— Що ж ви за людина? — вигукнув Ежен. — Вас неначе створено для того, щоб мучити мене.

— Та ні, я просто добра людина, ладна забруднитися замість вас, аби тільки ви на все життя позбулися бруду. Ви питаєте себе, звідки така відданість? Добре, я вам колись це розкажу, але тихенько, на вушко. Спочатку я налякав вас, показавши механізм соціального ладу і двигун цієї машини. Але ваш перший переляк минеться, як страх новобранця на полі бою, і ви звикнете дивитися на людей як на солдатів, приречених до загибелі заради блага, тих, хто сам себе вінчає на царство. Часи дуже змінилися. Колись, бувало, казали якомусь сміливцеві: «Ось тобі сто золотих. Убий такого-то», — і спокійно вечеряли, спровадивши на той світ людину ні за що. А нині я вам пропоную ціле багатство за один кивок головою, що вас нічим не компрометує, а ви ще вагаєтесь. Миршавий вік!

Ежен підписав вексель і одержав банкноти.

— Ну от. Тепер поговорімо поважно, — мовив Вотрен. — Я хочу через кілька місяців їхати в Америку вирощувати тютюн. На знак дружби я надсилатиму вам сигари. Якщо розбагатію, допоможу вам. Якщо в мене не буде дітей (це дуже ймовірно, бо мені не цікаво розсаджувати свої пагінці), — я відпишу вам своє майно. Хіба це не дружба? Але я вас люблю. В мене пристрасть жертвувати собою заради ближнього. Я так і робив. Річ у тім, хлопче, що я живу у вищій сфері, ніж решта людей. Я розглядаю вчинки як засоби і бачу тільки мету. Що для мене людина? Ось! — сказав він, клацнувши нігтем великого пальця об зуб. — Людина — або все, або ніщо. Якщо її звуть Пуаре, то вона менше за ніщо: вона пласка й смердюча, її можна роздушити, як блощицю. Але людина, схожа на вас, — бог: це вже не механізм, укритий шкірою, а театр, де діють найкращі почуття, а я живу тільки почуттями. Хіба почуття — не цілий світ в єдиній думці? Гляньте на батька Горіо: для нього дві його дочки — всесвіт, провідна нитка в світі буття. Ну, а для мене, що добре пізнав життя в усіх його глибинах, є тільки одне справжнє почуття — дружба двох чоловіків. П'єр і Джаф'єр — ось моя пристрасть. Я знаю напам'ять «Врятовану Венецію». Чи багато ви бачили таких бравих молодців, котрі, коли товариш скаже: «Ходімо закопаємо труп», — пішли б мовчки, ні про що не питаючи і не докучаючи мораллю? А я так робив. Не всім я про це казатиму. Та ви — людина вищого гатунку, вам можна сказати все, ви все зрозумієте. Ви не довго борсатиметесь у багні серед пуголовків. Ну, тепер, здається, ми домовилися? Ви одружуєтесь. Шпаги наголо — і вперед! Моя — сталева і ніколи не зігнеться, хе-хе!