Життя Дон Кіхота і Санчо

І так воно і є, бо Дон Кіхот, завдяки своїй смерті, став безсмертним: лише смерть може привести нас до безсмертя.

Ніщо не минає, ніщо не розвіюється, ніщо не провалюється в небуття; спроможна увійти до вічності й найменша частинка матерії, і найслабкіший поштовх сили, і немає такого видіння, хоч би яким воно було швидкоплинним, що не може бути віддзеркалене десь назавжди. Й отак, як, проходячи через якусь точку в нескінченності пітьми, спалахувало б і світилося протягом якоїсь миті все, що там би проходило, так і в нашій сьогоднішній свідомості на мить спалахує те, що плине з незглибимих глибин майбутнього в незглибимі глибини минулого. Немає ні видіння, ні речі, ні миті, які не виходили б із глибин вічності, усе, зрештою, звідти виходить і там залишається. Сон — це і є такий раптовий і миттєвий спалах темної субстанції, сон — це життя, і після того, як гасне швидкоплинне сяйво, його віддзеркалення опускається у глибини пітьми і там залишається, допоки якийсь неймовірний поштовх знову його засвічує — і тепер назавжди. Бо смерть не сягає тріумфу над життям, після того як воно вмирає. Смерть і життя — це примітивні терміни для позначення того, що має для нас найбільшу цінність у цій в’язниці часу та простору; у них обох спільне коріння, і воно проростає з вічності нескінченного: з Бога, Свідомості Всесвіту.

Закінчивши писати свою історію, історик відклав перо і сказав: «Тут, на сьому кілочку та мідяній дротині, й висіти тобі, гусяче моє перо, хтозна, добре чи зле підстругане, і жити тобі тут довгі віки, якщо лише якісь безчільні й злочестиві борзописці не знімуть тебе, щоб спаплюжити».

Боронь мене, Боже, щоб я став розповідати про події, які пройшли повз увагу надзвичайно ретельного історика Дон Кіхота: я ніколи не вважав себе ерудитом і ніколи не брався досліджувати рицарські архіви провінції Ламанча. Я лише хотів пояснити й прокоментувати його життя.

«Для мене єдиного народився Дон Кіхот, а я народився для нього; йому випало діяти, а мені описувати», — каже історик, розмовляючи зі своїм пером. А я скажу, що, аби Сервантес описав їхнє життя, а я пояснив і прокоментував його, народилися Дон Кіхот і Санчо; Сервантес народився, щоб розповісти про нього, а я — щоб прокоментувати його розповідь… Про твоє життя, мій Дон Кіхоте, не може розповісти той, кого не опанувало те саме божевілля, що й тебе, — бажання не вмирати. Тож я втручаюся в розповідь про тебе, о мій сеньйоре та патроне, з міркувань особистої вигоди, для того, щоби твоя Дульсінея Тобоська, уже відчарована завдяки самобичуванню Санчо, взяла мене за руку й привела до безсмертя та слави. І якщо життя — сон, то я хочу, щоби мій сон ніколи не уривався!