Конан, варвар із Кімерії

Напівоглушений варвар, опам’ятавшись, люто змахнув у повітрі скривавленою шаблею і помчав далі. Зупинившись на мить у кімнаті нагорі й переконавшись, що вона порожня, варвар метнувся до дверей. Унизу тим часом зчинився крик, у якому бриніло стільки гніву й відчаю, що Конан зрозумів, що, сам того не бажаючи, відправив на той світ когось занадто важливого, певне, навіть самого короля цього дивного міста.

Кімерієць біг, не озираючись і не обираючи дороги. Він розумів, що Наталі загрожує смертельна небезпека, але не міг зайнятися пошуками дівчини, не скинувши вовчої зграї переслідувачів зі свого хвоста. Кімнати верхнього поверху палацу були занурені в напівтемряву, і Конан, невдовзі втративши орієнтацію, знову заскочив до зали, якою вже пробігав, де мало не зіткнувся з переслідувачами. Побачивши варвара, вони заволали, немов скажені, і кинулися до нього, він же, насилу ухилившись, проскочив під арку. Кімната, в якій цього разу опинився кімерієць, на відміну від решти, не була порожньою. Її хазяйка схопилася на ноги, скрикнувши від здивування й переляку.

Перед кімерійцем стояла в намисті з коштовних каменів жінка, яка вдивлялася в нього широко розкритими від здивування і страху очима. Це було останнє, що він устиг помітити: коли жінка підвела руку й смикнула за шовковий шнур, що звисав зі стіни, під його ногами розверзлася чорна прірва — навіть феноменальна реакція варвара цього разу запізнилася.

Висота, з якої звалився Конан, була не надто великою, і будь-хто інший на його місці, ймовірно, теж залишився б живим, відбувшись численними переломами рук, ніг і ребер. Як кішка падає на чотири лапи, так приземлився й Конан, не випускаючи з руки шаблі. Внутрішньо ціпеніючи від дівочого крику, що ударив у вуха, він схопився на ноги, вишкіривши зуби, і побачив Наталу, що відчайдушно звивалася в обіймах чогось настільки огидного, що не могло бути нічим іншим, як породженням чорної пекельної безодні. Будь-хто з людей, побачивши цього жахливого монстра, був би паралізований жахом. Будь-хто, тільки не Конан. Його очі заволокла червонувата мла шалу, жадання крові затьмарило мозок — і він кинувся на чудовисько. Кинувши свою жертву, монстр ніби обернувся до нежданого супротивника, шабля якого розітнула повітря, пролетіла крізь чорні клуби тіла-не тіла і черконула по кам’яній стіні, висікаючи сніп блакитнуватих іскор. Конан, який очікував набагато більшого опору чорної субстанції, утратив рівновагу й упав на коліна. Коли він схопився на ноги, чорна хмара вже сиділа на його плечах. Варвару здавалося, що його захльостують хвилі якоїсь драглистої рідини, — він рубав їх шаблею, розривав і розтинав кинджалом, по його обличчю суцільним потоком тік якийсь бруд, імовірно, кров чудовиська. Конан не знав, чи відсікає він щупальця, чи якісь інші органи монстра, чи врубується в саме його тіло, що знов і знов зливалося в однорідну масу. Йому вже починало здаватися, що він б’ється не з одним, а з безліччю пекельних істот, котрі гризуть, дряпають, колють, б’ють його з неймовірною силою. Він відчував ікла й кігті, що розривали його тіло, відчував гнучкі, але тверді, немов сталь, чи то щупальця, чи то ліани, що обвивали його руки і ноги. До того ж щось, схоже на хвіст скорпіона з гострою шпилькою на кінці, молотило по його спині, шиї, грудях, розтинаючи до кісток шкіру і м’ясо й уприскуючи в кров отруту, що розтікалася пекучим вогнем по всьому тілу. Сплетені в щільний клубок людина і чудовисько викотилися зі світлого кола й опинилися в абсолютній темряві. Забувши в запалі битви про гидливість, варвар уп’явся зубами в тіло ворога й мало не виблюнув, коли це “щось” із скреготом і писком пружно вислизнуло з його щелеп.