Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Да, – казав він, – дуже я, знаєте, не люблю тих, що горілку хлещуть. Мені, знаєте, від самого запаху горілки недобре стає. Я, Валентино Микитівно, сімейний покой люблю, щоб було все мирно й тихо. Висиш так цілий день головою донизу, а вдома хочеться й людиною себе відчуть.
– А котів ти любиш? – спитала крадьки Валентина, бо цим питанням завжди вивіряла: добра перед нею людина, чи ні.
– Кіт – тварина домашня, – сказав поважно молодик. – А я домашній покой люблю...
Він знову озирнув кімнату, наче перевіряв, чи справді матиме тут сімейний затишок, якого прагнув, а коли погляд його ковзнув по дверях, то чоловік менш витривалий міг би здригнутись: у прочілі стояла Марина і пильно на нього дивилась. Але він був чоловік витриманий, тож звівся зі стільця і засвітив до дівчини синім поглядом.
– Да, – сказав він, – от і Мариня прийшла.
– О, Маринечко, – підхопилася й Валентина – А у нас гість. Це добрий знайомий Культурної Нори.
– Да, – сказав Корж, ступаючи назустріч Марині, яка все ще стояла в дверях. – Я попросив у вашої мами разришенія, шоб ми могли познакомиться.
– Оце познайомся, Мариню, – засокотала Валентина. – Уяви собі, що його прізвіще, як і моє дівоче.
– Да, – сказав молодик, не відриваючи погляду від Марини, яка зробила вигляд, що зніяковіла. – Моє прозваніє Віталій Корж.
– А мене ви вже напевне і знаєте, – церемонно всміхнулася Марина.
– Да, – сказав молодик. – Я вас знаю і оце хочу присогласить у кіно.
– Але вона ще нічого не їла, – розгублено сказала Валентина.
– Я цей клопіт озьму на себе, – поважно сказав Корж, – і перед кіно присоглашу вашу дочку в кахве... Ви згоджуєтеся, Марино, щоб я присогласив вас у кіно, а перед кіно у кахве?
– Чи ж я знаю? – непевно озвалася Марина.
Мати за спиною в Коржа робила їй знаки обличчям, очевидно-таки спонукаючи дочку, щоб та згодилася й прийняла запросини і в кіно, і в “кахве”, але їй не подобало згоджуватися так відразу, бо оцей візит був усе-таки для неї несподіванкою.
– Ми з вами не такі знайомі, – пробурмотіла вона.
– Да, – сказав Корж, – через це я і присоглашаю вас у кіно...
7
У цей час до обійстя Карташевських наближалася ще одна парочка. І хоч була під доброю мухою, в Андрія вистачило кебети звільнитися з обіймів свого можливого тестя – збоку це таки виглядало смішно. Вони пішли на містка, збудованого поверх розмитої греблі, і йшли по ньому майже не хитаючись.
– Глянь, яка тут у мене красота, – сказав Степан. – Я тут як у Бога за пазухою живу.
Але Андрій і не подумав милуватися красою, серед якої Степан живе, як у Бога за пазухою. Андрій дивився на дорогу. Степан теж подивився на дорогу і вони стали на тому містку двома стовбцями – те, що побачили, аж ніяк не могли назвати сподіваним. По дорозі ступала, гордо задерши носа, Марина, а її під руку по-старомодному вів молодик із так само задертим носом. Вони не йшли, а пливли по дорозі і, здається, світу не бачили: обоє однакового зросту, молодик худий, а Марина пишна, обоє біляві й кучеряві й уже поєднані тим загадковим зв’язком, який безпомильно свідчить, що ця пара таки порозумілась.
– А це що за корж? – спитав здивовано Степан, не підозрюючи, що вгадав прізвище того молодика.
– Це, Степане Григоровичу, вам лучче знать, – ображено й трохи плаксиво протяг Андрій.
– Та побий мене грім, коли бачив його! – заклявся Степан, а що грім його таки не побив, певне, сказав він правду.
– То мені вже нема чого до вас іти? – тим самим плаксивим голосом сказав Андрій.
– Стривай, – відмахнувся Степан. – І де це воно взялося, дженжулисте? Мабуть, ота зараза вистарала...
– Яка зараза? – не зрозумів Андрій.
– Жінка моя.
– То, може, я піду, Степане Григоровичу?
– Нє! – твердо сказав Степан. – Це вона, бач, свого зятя хоче мать. А я хочу мати свого... Ходім!
– Нема мені чого йти, дядьку, – уперся Андрій. – Додому піду!
– А вона щоб качалки мені на голові ламала?
– Та ж не боїтеся ви своєї жінки, – наївно сказав Андрій.
– Ясно, не боюся. Але причепиться, як шевська смола: напився, напився – тьху на твою голову!
– Ні, дядьку, – здобувся на розважливість Андрій. – Я вам і раніше казав: не хоче вона мене. Самі ж бачили...
– А ми йому на двері покажемо, – сказав Степан і взяв Андрія під руку. – Ходім, трастя його матері!
Вони пішли, але Андрій дотягся тільки до хвіртки. На порозі вже стояла вогнедишним стовпом Валентина, і він відчув, що стає малий і покинутий. Що йому зараз добре було б закласти ноги на плечі і чкурнути звідси, щоб аж закуріло. Давно знав: так воно й станеться, що це невидаль у світі, щоб Карташевський женився на Карташевській, отож з ляком дивився на той вулкан, що виріс на ґанку і вже готувався до виверження. Зараз він бухне до неба, викинувши попіл і лаву, і під ногами затремтить земля, а на голови їм потечуть потоки розпеченої сірки. Андрій раптом став отим страшком, що завбачливо озирається на задні колеса; він озирнувся на задні колеса і побачив під ними розчавлену долю свою; отож він і подумав розважливо і не без практицизму; з дядьком Степаном вони жили б душа в душу, але ці дві були б для нього таки вогнедишними вулканами…