Вулиця Червоних Троянд

… Тихий посвист крил змусив мене підвести голову. Пролетівши над пляжем, неподалік приземлилася червоно-жовта машина. З аеротаксі неквапно вибрався професор Синиця. Постояв, позираючи на всі боки, попрямував до берега. Я усміхнувся. Нехай пошукає. На піску тьма-тьмуща засмаглих тіл, і всі вони схожі, як близнята.

Володимир Степанович уже зняв усі «табу» з мого режиму. Під кінець минулого місяця він, як і обіцяв, витурив мене нарешті з кімнати. Того дня я ледве діждався. Самотність уже надокучила страшенно. Мати зранку поспішає до свого інституту, в неї там весь час нові й нові досліди. З Єржі я також нечасто бачився, вона довгенько пролежала в лікарні. Хлопців, моїх приятелів із школи, до мене не пускали. Ото хіба телепередачі вносили в життя якесь різноманіття. Я вмикав екран, перебирав різні програми, особливо намагався не проґавити ранкову хронікальну передачу, що складалася з серії коротких репортажів про новини в світі.

Одного разу я побачив на екрані свого батька. Спершу з’явилася панорама дрімучого лісу, та ось об’єктив оператора з пташиного польоту шугнув униз і надибав на острівець землі, вільний від рослинності. Там, біля якихось споруд, юрмилися люди. Виднілися стріли підйомних кранів, що несли в повітрі величезні каркаси. Батькова постать виділялася з гурту. Він щось говорив худорлявому старому, якого я теж помітив одразу. Хіба ж я міг забути доброго дідуся Катультесе… Неначе витесаний з темного дуба профіль індіянина та батькова скуйовджена голова затрималися в кадрі лише на кілька секунд, доки диктор вимовляв коротку фразу про країну джунглів, яка на порозі освоєння своїх незайманих природних багатств. Роздивитися людей, котрі оточували дві знайомі постаті, я так і не встиг — на екрані вже виникла інша картина: показували відсіки космічного супутника-ракетодрома Земля — Марс.