Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
Він роздивився навколо.
— Чи подякують мені Ланістери за голову князя Рікарда? Чи подякують Фреї?
— Ні, — без манівців, як завжди, мовив Брінден Чорноструг.
— Тим паче варто лишити князеві Рікарду життя і взяти його заручником! — наполягав Едмур.
Робб простягнув обидві руки, узяв важкого спижево-залізного вінця, поклав собі на голову і раптом знову перетворився на короля.
— Князя Рікарда буде страчено.
— Навіщо? — сіпнувся Едмур. — Адже ви казали…
— Я знаю, що я казав, дядьку. Але те, що я мушу зробити — геть інша справа.
Чорні мечі у короні похмуро вишикувалися сторчма проти чола.
— У битві я міг би й сам стяти Тіона та Вілема. Але битви тут не було. Вони спали у ліжках невдягнені й неозброєні. В келії, куди їх посадив я. Рікард Карстарк знищив не лише одного Фрея та одного Ланістера. Він знищив мою честь. І на світанку отримає за це відплату.
Коли настав холодний сірий ранок, буря стишилася до млявого набридливого дощу. Божегай, незважаючи на нього, був переповнений. Річкове й північне панство, посполиті вояки, лицарі, сердюки, машталіри — усі юрмилися між дерев і очікували побачити кінець похмурої нічної веремії. Едмур віддав наказ, і перед серце-деревом поставили катівську колоду. Поки Великоджонові стражники виводили крізь натовп князя Рікарда Карстарка зі зв’язаними, як раніше, руками, навколо них з дерев спадало листя, а з неба — струмені води. Карстаркові вояки вже висіли розм’яклими лантухами на кінцях довгих мотузок з високих мурів Водоплину, і дощ спливав їхніми почорнілими обличчями.
Біля колоди чекав Лех Довготелесий з сокирою на довгому держаку. Робб забрав сокиру з його рук і наказав стати осторонь.
— Це моя справа, — мовив король. — Я прирік його на смерть своїм словом і мушу скарати власною рукою.
Князь Рікард Карстарк низько схилив голову.
— За це ти маєш мою дяку. Але тільки за це.
До страти він убрався у довгий чорний вапенрок з білими яскравими сонцями свого дому.
— В моїх жилах тече кров першолюдей — так само, як у твоїх, хлопче. Краще б ти про це не забував. Мене названо на честь твого діда. Я підняв корогви проти короля Аериса за твого батька, і проти короля Джофрі — за тебе. При Волоброді, у Шепітній Пущі, у Трьохтабірній битві — усюди я їхав поруч із тобою. А на Тризубі я стояв поруч із князем Едардом. Ми з тобою — родичі. Старки і Карстарки мають спільних пращурів.
— Спільні пращури не завадили вам зрадити мене, — відповів Робб. — І не врятують зараз. Станьте на коліна, пане князю.
Кетлін знала, що князь Карстарк усе сказав вірно. Карстарки виводили свій рід від Карлона Старка, молодшого сина володаря зимосіцького, який з тисячу років тому приборкав бунтівного князя і отримав за хоробрість землю в дідицтво. Він побудував собі замок Карлів Голд, який скоро почав зватися Карголдом, а за кілька століть карголдівські Старки стали Карстарками.
— Не важить, яких богів ти шануєш — старих чи нових, — казав тим часом князь Рікард її синові. — Жодні не знають гіршого прокляття, ніж те, що падає на убивцю родичів.
— На коліна, пане зраднику, — повторив Робб. — Чи мені наказати силоміць вкласти вас на колоду?
Князь Карстарк став на коліна.
— Яким судом ти мене судиш, таким і тебе боги судитимуть.
І поклав голову на колоду.
— Рікарде Карстарку, господарю на Карголді. — Робб здійняв важку сокиру обіруч. — Перед очима богів та людей визнаю вас винним у вбивстві та зраді престолу. Від власного імені прирікаю вас на смерть і власною рукою забираю ваше життя. Чи бажаєте ви сказати останнє слово?
— Рубай, і хай впаде на тебе прокляття. Ти мені не король.
Сокира впала. Вона була важка і добре нагострена, тому вбила одним ударом, але загалом знадобилося три, щоб відокремити голову від тіла. Коли справу було скінчено, і живі, й мертві були геть забризкані кров’ю. Робб із відразою жбурнув сокиру додолу і обернувся до серце-дерева, не кажучи ані слова. Він стояв там і тремтів, зсудомлено стиснувши кулаки, а щоками його стікав дощ. «Пробачте йому, боги» — молилася Кетлін мовчки. — «Він ще надто юний, і доля не лишила йому вибору».
Того дня вона більше не бачила сина. Дощ лупив увесь ранок, малюючи візерунки на річковій воді й перетворюючи трав’янисті галявини божегаю на грязюку та суцільні калюжі. Чорноструг узяв сотню вершників і виїхав за карстарківцями, та ніхто не чекав, що йому вдасться повернути багатьох.