Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
Її брат Едмур стояв одесну Робба, тримаючись однією рукою за батьківське крісло. Обличчя молодшого Таллі було ще запухле зі сну. Його розбудили так само, як Кетлін — гупали у двері посеред глупої ночі, аж поки не висмикнули грубо зі світу сновидінь. «Чи хороші ти бачив сни, братику? Про сонце, про посмішки та поцілунки дівчат? Аби ж то.» Її власні сни були темні та помережані жахіттями.
Роббова військова старшина та значкові пани стояли навколо палати — дехто у обладунках і при зброї, дехто вдягнений абияк, розпатланий зі сну. Серед них були пан Райнальд і його дядько, пан Рольф. Але свою королеву Робб вирішив позбавити найгіршого. «Прискалок не надто далеко від Кастерлі-на-Скелі» — пригадала Кетлін. — «Джейна могла навіть гратися з цими хлопчаками, коли вони усі були малими дітьми». Вона знову глянула згори на трупи зброєносців Тіона Фрея та Вілема Ланістера і стала чекати, коли ж її син скаже слово.
Здавалося, минула вічність, доки Робб підняв очі від скривавлених тіл.
— Малоджоне, — мовив він, — накажіть вашому батькові привести їх.
Малоджон Умбер, не сказавши ані слова, пішов виконувати наказ, лунко крокуючи великою кам’яною палатою.
Коли Великоджон вводив бранців крізь двері, Кетлін помітила, що дехто з панства аж сахнувся назад, даючи їм дорогу, наче зрада могла перекинутися на них через доторк, погляд або кашель. Полонені й ті, хто узяв їх у полон, були дуже схожі один на одного: здоровані з рясними бородами і довгим волоссям. Серед Великоджонових людей було двоє поранених, серед бранців — троє. Відрізнялися вони лише тим, що одні мали списи, а інші — порожні піхви при поясах. Усі були вдягнуті у довгі кольчуги або шкіряні куяки з нашитими кільцями, важкі чоботи, цупкі вовняні каптани або хутряні кожухи. «Північ сувора, холодна і не знає жалю» — казав їй Нед, коли вона уперше приїхала до Зимосічі тисячу років тому.
— П’ятеро, — мовив Робб, коли перед ним поставили мокрих і мовчазних бранців. — Це усі?
— Було восьмеро, — загуркотів Великоджон. — Ми вбили двох, поки ловили, а третій зараз помирає.
Робб роздивився очі схоплених.
— Знадобилося аж восьмеро, щоб зарізати двох беззбройних юних паничів?
Заговорив Едмур Таллі.
— Вони свавільно вбили і двох моїх людей, щоб увійти до башти. Делпа та Елвода.
— То не було свавілля, шановний, — мовив князь Рікард Карстарк, який мовби й не помічав ані мотузки на зап’ястках, ані крові, що стікала обличчям. — Кожен, хто стає між батьком та його помстою, сам кличе до себе смерть.
Слова його загриміли у вухах Кетлін, жорстокі й похмурі, наче гупання полкового тулумбасу. Горлянка їй всохла, мов кістка. «Це я зробила. Ці двоє хлопчиків загинули за життя моїх доньок.»
— Я бачив смерть ваших синів тієї ночі у Шепітній Пущі, — мовив Робб до князя Карстарка. — Тіон Фрей не вбивав Торгена. Вілем Ланістер не вбивав Едарда. Як ви смієте казати про помсту? Це злочинна дурість і криваве свавілля. Ваші сини загинули чесною смертю на полі битви з мечами у руках!
— Вони загинули! — вигукнув Рікард Карстарк, не поступаючись ані на крок. — Їх убив Крулеріз! Оці двоє — з того самого виводку. Лише кров’ю платять за кров.
— Кров’ю дітей? — Робб вказав на тіла. — Скільки їм було років? Дванадцять, тринадцять? Це ж навіть не лицарі, а зброєносці!
— Зброєносців досить гине у кожній битві.
— У битві — так. Але Тіон Фрей і Вілем Ланістер склали мечі до ніг переможців у Шепітній Пущі. Вони були бранцями, вони сиділи у келії, беззбройні… малі діти. Подивіться на них!
Натомість князь Карстарк перевів очі на Кетлін.
— А ви накажіть вашій матінці подивитися на них, — відповів він. — Вона винна у їхній смерті так само, як я.
Кетлін сперлася рукою на Роббів престол. Палата закружляла навколо неї; до горла підкотила нудота, і вона злякалася, щоб не виблювати.
— Пані мати до цього не причетні! — сердито гарикнув Робб. — Це зробили ви. Це ваше вбивство і ваша зрада!
— Чому це вбивати Ланістерів — зрада, а звільняти їх — ні? — визвірився Карстарк. — Чи не забули часом ваша милість, що ми воюємо з Кастерлі-на-Скелі? На війні убивають ворогів. Хіба тебе батько цього не вчив, шмаркачу?