Чінгісхан

Проїхавши через спустошене місто Балх, де було чути лише гавкання голодних собак, бо жителі розбіглись, Чан-Чунь через чотири дні дороги по горах прибув до табору Чінгісхана, до його жовтого намету, що стояв над стрімким урвищем.

У супроводі намісника в Самарканді Ахайя-Тайші, який знав китайську і монгольську мови, Чан-Чунь з’явився до грізного володаря. Тому що всі «даоси», з’являючись до китайського повелителя, ніколи не ставали перед ним на коліна і не били земних поклонів, то і Чан-Чунь, увійшовши в юрту кагана, тільки нахилився і склав на знак шаноби долоні.

Перед великим каганом стояв висхлий старець, бронзового кольору, обпалений спекою і вітрами, з опуклим лобом і білим пухом на потилиці. Він здавався жебраком у мотузяних сандалях на босу ногу і ветхому плащі, але він спокійно і без страху дивився на «володаря всесвіту», потім опустився на килим.

Чінгісхан, темнолиций, з рудою посивілою бородою, в чорній шапці з великим смарагдом і трьома лисячими хвостами, що спадали на плечі, сидів на золотому троні, підібгавши ноги. Він вдивлявся некліпаючими, зеленкуватими, як у кішки, очима в старого мудреця, дряхлого і вбогого, від якого тепер чекав свого порятунку. Чінгісхан був, як і його гість, у простому полотняному чорному вбранні, і в нього борода так само була вкрита білим інеєм старості, але шляхи у кожного були різні. Китайський мудрець ішов від людей в пустельні місця, все своє життя присвятив вивченню наук, відшукуючи таємницю спасіння людей від хвороб, страждань, старості і смерті, і допомагав усім, хто до нього звертався з благанням. А каган завжди був вождем величезних армій, посилав воїнів на винищення і загибель інших народів, усі свої перемоги він здобував, знищуючи десятки тисяч людей. Тепер, коли надійшли останні роки життя, тепер від цього виснаженого пустинника залежало, щоб Чінгісхан знову став молодим і дужим і назавжди уник чіпких рук смерті, яка весь час іде слідом за каганом, яка готувалася перетворити його, найсильнішого на землі, в прах і небуття.