Літа зрілості короля Генріха IV

Роні, згодом герцог де Сюллі (аж через багато років, король із цим не квапиться, бо цей чоловік із соборного фасаду його найкращий слуга й набуває йому найбільше ворогів), так ось, пан де Роні врешті таки справді потрапляє до фінансової ради. Цього домоглась від короля Габрієль д'Естре, і король сам засвідчив це перед паном де Роні. Тому рада поблажливо, крізь пальці дивилась на марнотратство любої владарки та її широко розгалуженої родини.

Королівський радник пан де Роні, як і обіцяв, сам узявся до діла, ризикуючи головою. Домігся, щоб король доручив йому, обминувши всіх старших членів колегії, перевірку фінансових установ по всьому королівству. Вже саме доручення озлобило всіх, а ще ж перевірка! Не було жодної установи, з якої Роні б не вицідив грошей, розкривши хитромудрі махінації й припинивши зухвале розкрадання — коли треба, то й силою. Бо королівський радник приїздив зі збройним супроводом, та й сам зразу ставав із радника вояком. А він же до того ще й протестант, уперто лишається ним і всім тим, хто через нього позбувся легкої поживи, дає нагоду говорити про віру. «Вашу віру переслідують! — це чуло селянство з усіх боків. — Тепер ви знов обробляєте землю, але не здаєте своїх прибутків нам, урядовцям, а це тяжкий гріх. Звільнені від примусових спродажів, ви підгодовуєте свою худобу так, як уже давно не могли, та й дороги вільні — ніякого тобі мита. Провінційний суд, що все ж таки спробував був установити мито, розпущено. А це насильство, і чинять його два єретики. Стережіться, не погубіть своєї душі».

Люди стереглись — і навіть бунтували. Всупереч очевидності, вони гадали, ніби живуть тепер гірше. Ось чого можуть досягти нашіптування, що безнастанно зрошують людські уми, як вода лани. А нашіптували їм, що за спиною у явного єретика Роні таємний єретик, званий тепер королем, хоче знищити католицьку віру, бо він — антихрист!

Король Анрі сміявся. Йому також не краще ведеться, і якби він був селянином, то теж бунтував би. А втім, навіть його вірні прихильники тисли на нього, щоб він угамував Роні. Так, у душі він і сам відчував спокусу усунути Роні від справ, але згадував про твердість, якої йому самому завжди бракувало: з літами вона стає все суворіша, з часом — ще небезпечніша. І свого Роні він волів нагороджувати, бо той не брав хабарів. Грішми великих хапуг Роні гребував з переконання, але залюбки погоджувався на те, щоб його владар відшкодовував йому за таку чесність. Гамани, що були платою за вірну службу, він накопичував так само тверезо, як загарбував свою пайку здобичі в ті дні, коли ще розграбовувано взяті приступом міста. І взагалі, давні звички не paз озивались у ньому: він радив своєму королю краще повісити того чи того вельможу, ніж марнувати на нього гроші, викуповуючи у нього провінцію.