Літа зрілості короля Генріха IV

Ніхто не перечив йому. І при дворі, й у місті про все це майже не шепотілись: і двір, і місто були приголомшені зухвальством короля. Він збирається виставлятися зі своєю коханкою перед нами і простим людом. Аж до інших дворів та народів має дійти новина, що наш король зробив цю свою приятельку учасницею його тріумфу й вирішив посадити її на троні поруч себе. На перший щабель до трону красуня д'Естре вже зійшла, подарувавши королю сина. Згадайте лишень, що вже п'ятдесят років жоден король Франції не дав доказу своєї чоловічої снаги! А красуня д'Естре вже піднімає ніжку до другого щабля. Стережімось, не піддаваймось! Тримаймося всі дружно, а то ще справді матимемо королеву зі свого-таки народу й країни.

Така була загальна думка. По суті, вона не обминула нікого, навіть самої Габрієлі. Їй було тоскно — а надто в день урочистого вступу, який її любий владар призначив на п'ятнадцяте вересня. Чотирнадцятого її тітка де Сурді майже не лишала її саму. Пані Сурді власноручно приміряла на неї те, що вона мала надягти завтра, — сукню, коштовності, блиск і багатство, гідні королев і більше нікого.

— Жодна жінка нашого звання ще не бувала так одягнена, — сказала тітка. А небога відказала:

— Мені страшно.

І в неї з рук упала важка золота оздоба.

— Дурепа, — сказала тітка.

Вона теж стала дратлива, бо, як не дивно, папі де Сурді й сама була при надії: можливо, від свого блідолицього приятеля Шеверні, але не виключено, що й від когось іншого. Власне, вона заздрила небозі через оте царствене вбрання; разом з Габрієллю дивилась у велике дзеркало й відзначала, що в неї самої тіло ще біліше. А сукня з чорного оксамиту відтінювала б ту сліпучу білість іще дужче. Вся в іскристому гаптуванні, напиналась вона на широких пласких фіжмах, що погойдувалися круг стану вкрай спокусливими хвилями, і, замість прикривати розкішні форми тіла, ще підкреслювала їх. Тітка була певна, що її форми теж годились би для цього. Спереду в широкому розрізі мерехтіла спідниця, густо заткана сріблом і вкрита довгими низками перлин та великими зірками з самоцвітів. Тітці хотілося стукнути небогу по потилиці. Вона була тільки одна з багатьох, що завтра мали червоніти від жадоби й зеленіти з заздрощів. У кожному разі, вона намагалася ще дужче спантеличити Габрієль.

— Тобі слід би в належну хвилину занедужати, красуне моя, — казала вона. — Бо таку безмірну марнотратність не слід виставляти напоказ. Це небезпечно, і не тільки для тебе, а й для всіх нас. Пан де Роні потім підрахує, скільки грошей коштує все, що на тобі. А королю привели назад його коней, бо їх нема чим годувати. От і зістав одне з другим!