Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Усупереч усьому власному досвідові батько пообіцяв своєму міцненькому синові, що йому житиметься легко — ні ворогів, ні перепон, а тільки мир, радість, убезпечене королівство і народ, що любить нас. «Я доб'юсь цього, сину, і здобуду для нас народну любов». Він узяв дитя з колиски, поцілував його й передав матері, щоб і вона поцілувала малого. А тоді запевнив її, що вони невдовзі одружаться. Перше і невідкладне — розлучити її з паном де Ліанкуром. А тоді розірвати його шлюб із принцесою де Валуа. Папі доведеться це зробити. А що він удіє, коли король Франції, переможець Іспанії, погрозить, що знову стане протестантом?
Папа зніме з нього відлучення і власноручно дасть причастя послові короля. Він розірве його шлюб, звінчає його її любою владаркою й накаже всім щирим католикам слухатись його. Все це ще вельми непевне, але в цю мить неначе вже збулося. Бо король має сина й тримає його на руках, і від цього все стає легким, усе вдається запросто. Така щаслива була ця ніч, ніби у сп'янінні, навіть у обіймах чарівної Габрієлі він більше не зазнає такого.
Та поки що чарівній Габрієлі треба одужати. Крім прохання, поданого до ам'єнського духовного суду, якому підлягали вона й пан де Ліанкур, не робиться нічого, поки не відновилася вся її врода і вона разом з королем не вступила урочисто до столиці. Цей вступ має відбутись не потай, не вдосвіта, а офіційно, в усьому блиску величі. Королю не кортіло ще раз відбути лише задля показу те, чого він уже добився по-справжньому. Та разом із ним до столиці має вступити його люба владарка, і звідси весь його запал. Двір, звичайно, бачив це.
Ніхто не перечив йому. І при дворі, й у місті про все це майже не шепотілись: і двір, і місто були приголомшені зухвальством короля. Він збирається виставлятися зі своєю коханкою перед нами і простим людом. Аж до інших дворів та народів має дійти новина, що наш король зробив цю свою приятельку учасницею його тріумфу й вирішив посадити її на троні поруч себе. На перший щабель до трону красуня д'Естре вже зійшла, подарувавши королю сина. Згадайте лишень, що вже п'ятдесят років жоден король Франції не дав доказу своєї чоловічої снаги! А красуня д'Естре вже піднімає ніжку до другого щабля. Стережімось, не піддаваймось! Тримаймося всі дружно, а то ще справді матимемо королеву зі свого-таки народу й країни.
Така була загальна думка. По суті, вона не обминула нікого, навіть самої Габрієлі. Їй було тоскно — а надто в день урочистого вступу, який її любий владар призначив на п'ятнадцяте вересня. Чотирнадцятого її тітка де Сурді майже не лишала її саму. Пані Сурді власноручно приміряла на неї те, що вона мала надягти завтра, — сукню, коштовності, блиск і багатство, гідні королев і більше нікого.
— Жодна жінка нашого звання ще не бувала так одягнена, — сказала тітка. А небога відказала:
— Мені страшно.
І в неї з рук упала важка золота оздоба.
— Дурепа, — сказала тітка.
Вона теж стала дратлива, бо, як не дивно, папі де Сурді й сама була при надії: можливо, від свого блідолицього приятеля Шеверні, але не виключено, що й від когось іншого. Власне, вона заздрила небозі через оте царствене вбрання; разом з Габрієллю дивилась у велике дзеркало й відзначала, що в неї самої тіло ще біліше. А сукня з чорного оксамиту відтінювала б ту сліпучу білість іще дужче. Вся в іскристому гаптуванні, напиналась вона на широких пласких фіжмах, що погойдувалися круг стану вкрай спокусливими хвилями, і, замість прикривати розкішні форми тіла, ще підкреслювала їх. Тітка була певна, що її форми теж годились би для цього. Спереду в широкому розрізі мерехтіла спідниця, густо заткана сріблом і вкрита довгими низками перлин та великими зірками з самоцвітів. Тітці хотілося стукнути небогу по потилиці. Вона була тільки одна з багатьох, що завтра мали червоніти від жадоби й зеленіти з заздрощів. У кожному разі, вона намагалася ще дужче спантеличити Габрієль.
— Тобі слід би в належну хвилину занедужати, красуне моя, — казала вона. — Бо таку безмірну марнотратність не слід виставляти напоказ. Це небезпечно, і не тільки для тебе, а й для всіх нас. Пан де Роні потім підрахує, скільки грошей коштує все, що на тобі. А королю привели назад його коней, бо їх нема чим годувати. От і зістав одне з другим!