Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Документ добре відображає рішучість влади в її прагненні до національної асиміляції переселенців. Їм не дозволяли, або принаймні обмежували, плекання власної культури, мови та релігії, греко-католицькі священики, які намагалися відправляти богослужіння, натрапляли на різні перешкоди — все це для того, щоб прискорити полонізацію. В тотальному контролі за переселенцями УБ допомагала розгалужена мережа інформаторів. У квітні 1952 року Політбюро ЦК ПОРП прийняло таємну постанову, якою було вирішено вжити заходів щодо поліпшення матеріального становища українського населення, а також задоволення його культурних і освітніх потреб. Зокрема, було дозволено розвивати в сільських клубах аматорські театральні та музичні колективи, там також вільно було читати україномовні видання з СРСР. То був перший знак прийдешніх змін. На хвилі посталінської відлиги комуністичний гніт дедалі слабшав. Якщо до 1952 року комуністична влада прагнула полонізувати українців, то пізнішою її метою стала вже своєрідна ПНРівська державна асиміляція. Влада й надалі неохоче ставилася до спроб українців і лемків повернутися на старі господарства, а в їхньому середовищі боролася з впливами широко усвідомленого націоналізму, але водночас у школах були створені обмежені можливості для вивчення української мови та задоволення основних культурних потреб. У 1956 році уряд навіть погодився на створення Українського Суспільно-Культурного Товариства.
Зміна національної політики спонукала владу задуматися про наслідки вчиненої депортації. Відмова від національної асиміляції на ділі означала визнання, що застосування репресій було недоцільним і заподіяло багатьом людям зайвих страждань. У зв’язку з цим було запропоновано засудити на хвилі порахунків зі сталінськими «помилками та перекрученнями» операцію «Вісла». Це питання стало в червні 1956 року предметом обговорення на Колегії МВС. Відправною точкою для дискусії послужила інформаційна нотатка МВС за травень того року, в якій ідеться:
З метою повнішого забезпечення реалізації постанов Партії з українського питання потрібно [...] дати критичну оцінку акції «В». На думку МВС проведення операції «В» було невірним і завдало непоправної шкоди. Застосування невластивого соціалізмові принципу колективної відповідальності усієї частини населення за діяльність банд, що знайшло свій вираз у застосуванні масових репресій (примусове переселення), відбувалося із серйозними порушеннями ленінських принципів національної політики[364].
Хоча члени Колегії погодилися, що виселення були виявом дискримінації українського населення, проте пропозиція про відверте його засудження викликала голоси спротиву. За словами полковника Збігнева Фіялека: «Представлена у доповідній записці оцінка цих питань означає повну реабілітацію українського населення. Вважаю, що у цьому питанні робити це ще зарано. До цієї справи треба підходити обережно»[365]. І ця точка зору врешті перемогла. Відтоді у політиці і, що не менш важливо, в пропаганді ПНР виселення представляли як гуманну акцію евакуації населення, якому загрожує ОУН і УПА, а також як єдину можливість припинити діяльність українських партизанів. Описуючи ліквідацію УПА на теренах сучасної Польщі, незмінно нагадували, що то була звитяжна перемога в започаткованому українськими націоналістами на Кресах протистоянні та справедлива помста за заподіяні там полякам кривди. Комуністична пропаганда навіть стверджувала, що діючі в Польщі підрозділи УПА були тими ж, які раніше функціонували на Західній Україні, а відтак буцім мусили перебратися на польські землі, тікаючи від «непереможних» оперативних груп НКВС. Таким чином керівництво ПНР «виявлялося» першим польським урядом, який «справедливо» вирішив проблему української меншості, а водночас гарантував безпеку поляків. Те, що не вдалося урядові II Республіки, урядові в еміграції та АК, нібито ефективно та гуманно залагодили керівники ПРП, вояки «народного» ВП і КВБ.
Ці пропагандистські схеми глибоко вросли в польську історичну свідомість. Тому слід оцінити відвагу представників першого обраного на вільних виборах Сенату, які 3 серпня 1990 року, йдучи проти укорінених переконань, прийняли ухвалу щодо переселення українців і лемків. У цій ухвалі відверто та згідно з істиною було заявлено:
Сенат Речі Посполитої засуджує операцію «Вісла», в якій було застосовано притаманний для тоталітарних режимів принцип колективної відповідальності.
364
Акція «Вісла» 1947..., с. 760–761.
365
Акція «Вісла» 1947..., с. 770.