Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
— Що це ви робите? — спитав він Чіпку.
— Як—що?
— Та де ж? ви людей бунтуєте... земство лаєте... управу... налог...
—Щоб вони не діждали його брати! — грякнув Чіпка.
— Чого це ти так розкричався? га? — перемінив становий річ, розсердившись. — Чого ти людей бунтуєш?
— То ви їх бунтуєте, а не я! — одрізав Чіпка.
— Гляди, лишень, козаче, щоб з цілим язиком додому вернувся. Чуєш? не забувайся!
Становий пішов далі поміж возами. Чіпка знову прийнявся за управу...
Надвечір вертався він додому вкупі з Грицьком. Він був сумний, мовчав цілу дорогу. Грицькові аж моторошно стало, він зачепив його:
— І охота тобі, брате Чіпко, з ними лаятись?
—. Чи можна ж, Грицьку, втерпіти?
— Та плюнь на них... Хай їм з їх управою, з їх земством!
— Мене громада вибрала... Я громаді присягав..:
Хто старший: громада чи вони?
— То й на громаду плюнь!
Чіпка аж позеленів од такого слова — і нічого не одказав.
Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аж перелякалася.
— Чіпко! що з тобою? ти нездужаєш?
— Ні, здоров... їсти хочу.
Дали йому їсти.
Чіпка сидить — насуплений, жовтий, аж зелений, — їсть мовчки. Пообідав, як стало сонце сідати. Не підводячись з місця, схилив він на руку голову, обперся об стіл, — та так і закам'янів... Західне зарево освічувало його сумну, як з мармуру вироблену постать — один її згорблений вид наганяв журбу тяжку. Галя глянула на його — і нишком стала плакати. Чіпка почув.
— Чого ти, Галю?
Вона мовчала.
Він підійшов до неї; взяв її руками злегенька за голову 1, заглядаючи в вічі, промовив: — Скажи мені, Галочко, чого ти?
— Ти мене зовсім забув... — одказала вона, схлипуючи.
— Я забув?
— За тим проклятим земством — ні поговориш ніколи, нічого...
— Та таки правда, що воно в мене отут сидить! — показав на серце.
— Чом же ти його не кинеш, сину? — обізвалась журливо Мотря. — Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно... Який був, а який став!!
Чіпка матері нічого не одказав.
Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку — аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. «Скрізь неправда... скрізь!» — шептав він. «Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатись від неї, втекти від неї; плутаєшся в темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... не вхопиш тропи, куди йти: не знаходиш місця, де б прихилитися... Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, — весь би цей світ виполо-нив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!..»
Чуючи, як важко Чіпка зітхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замість утіхи. Чіпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала міцно до серця. Чіпка одмовляв їй нехотя.
Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно.
Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився...
XXIX
ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ
Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторі жити. Підмовляла дітей, вони не захотіли. Тоді вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дітей. Разом з нею вступило й нове лихо в Чіпчину хату.
Перше всього матері не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як тільки оселилася, зараз почала все на свій лад перевертати, господарством заправляти. І те — не так, і друге — не до ладу, і третє — не на своїм місці стоїть! Мотря, з молодих ще літ зсушена то працею, то нуждою, суха, як опеньочок, тиха, бідненько зодягнена, довго мовчала, потакала Явдосі... Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за віщось крикнула на Мотрю. Мотрю розібрала досада, вона обізвала Явдоху панією; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою... З того й пішло... Лайка та сварка, бучі та колотнечі! Не було того дня, щоб вони між собою не лаялись.
Галі шкода було Мотрі, котру вона так уподобала, і вона, щоб не сердити й матері, ховалася од тих буч та сварок, або в себе в хатині, або в Христі. Вона рада була зійти куди з двору, щоб ні чути, ні бачити! Як же вже й її зачіпали тим, то, звісно, як дитина, вона тягла материну річ. Чіпка й собі, хоч і бачив, що мати ні в чому не винна, держався руки жінки, а за нею — й тещі. Довелося Мотрі таке життя, що хоч без вісті тікай!
— Казала я тобі, сину, — жалілася іноді Мотря Чіпці, як уже й йому теща заллє за шкуру сала, — казала: не бери багачки... ні тобі життя не буде, ні мені старій, спокою!