Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
Перше всього послав Чіпка за горілкою: побігла чорномаза дівчинка, Гальчина дочка. Порох зрадів горілці і випив підряд аж три чарки. Тоді Чіпка похвалився йому своєю пригодою. Не втаїв він нічого: розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пісках; розказав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужиків у земство, які були вибори... Сказано: нічого не втаїв гострий язик ображеного Чіпки.
Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвітив огонь у його старих очах — і він написав Чіпці жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, — одначе з-під його отрута на папері зосталася. Вилив Порох у жалобі всю свою злість, що накипала довгі роки: обсипав, оцерклював старий ябеда панів Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чіпці жалобу. Чіпка заплатив йому добре, подякував, одвіз жалобу на пошту, а сам поїхав у Піски.
Минув тиждень. Ні чутки, ні вістки! Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого білого світу пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; раділи, що «хама» з управи вижили...
Світом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського — і на хвилину сполохнув веселе гульбище. Дехто навіть зазирнув у вікно, — та з освіченої хати нічого не побачив; тільки чуть було, як застугоніли колеса, проминаючи будинок...
Незабаром принесли з станції бумагу до предводителя.
— Приїхав чиновник од губернатора, — сказав хтось, розпитавшись поштаря.
Як блискавиця шморгнула в хаті — і перелякала все гульбище. Усе затихло, немов замерло... Якісь перелякані погляди у недавно веселих очах без тямку блукали по хаті; кожен дивився на другого — і мовчки переводив погляд на третього, четвертого... Предводитель вийшов у кабінет до себе, а по хаті пройшов тихий, задавлений гомін, наче вітрець провійнув листвою... по всіх кутках зашепотіли.
Через п'ять хвилин поштар пішов назад, а в хату увійшов предводитель.
— Оце так! — скрикнув він, перевівши дух. — Зараз подаю в одставку...
У хаті все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крізь спертий дух виривалось кожне слово у предводителя.
— Що це? Слідствіє... надо мною... над нами слід-ствіє наряжають... І після цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку... зараз!..
— Що, що таке, Петро Васильович? — питають його, обступивши з усіх боків... — Щось уже є... уже якась ябеда!..
—Как же, как же, — задріботав він, мотнувши головою. — Наші вибори не признані... слідствіє наряжено... І після цього служить?.. Не хочу! не хочу! — залементував він — і заходив по хаті.
Шавкун з одного кінця зали протовпився в другий як стіна блідий, задуманий.
— Так... так... це він... він та Порох, — зашепотів він, підступаючи до Чижика. — Він три дні... ні, мабуть, буде з тиждень, як водився з Порохом...
— А вже не хто, як не Порох! — обізвався Чижик до товариша. — От стара ябеда!!. Не здихаємось ніяк... уївся, та й уївся...
Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах.
— Знаєте що? — зашавкотів він. — Може, ще діло поправимо... Треба дознатись, хто писав жалобу... Коли справді Порох, — тоді нічого й казати... Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?
—А справді, — загуло кругом. —Треба довідатись... Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись...
— Кому? до кого? — бришка предводитель. — Щоб я їздив? Не буде сього!
— Просимо, Петро Васильович!.. просимо!.. про-симо-оі! — загукали кругом.
— Не поїду... виберіть кого другого... Я ні за що не поїду... Надо мною слідствіє?!.
— Просимо... просимо!.. просимо!!. — ще дуже загукали.
Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднілось, гості подякували хазяїну, попрощалися, порозходились...
Годин через три будинок Польського знову кишів панством. Сюди зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкунові до рук:
— Читайте!
В хаті затихло, Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу; одкашлявся, як дяк на криласі, глянув:
— Так, так... і рука Порохова... — сказав наче сам до себе — і став читати.
Кожного кидало то в огонь, то в холод од тієї ябеди. Усяк аж голову схилив, слухав, — як слухав винуватий школяр правдиві вичити про свої вчинки.
Шавкун скінчив.
— Клевета! ябеда!! — загукали кругом. — Жалійтесь, Петре Васильовичі це — обида... Хіба можна так виражатись: «организованная шайка», «сонмище кріпосників»? Хіба можна?..
— І як губернатор прийняв таку ябеду?! — хтось гірко вимовив...