Лікарня на відлюдді
- Автор: Волков Олексій Михайлович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: TOB «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-61-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Лікарня на відлюдді». Краткое содержание книги:
А як же детективний сюжет? — запитаєте ви. Далебі Маестро, він на те й маестро, аби за жодних обставин не відступити від обраного шляху. Цей детектив, чи то пак трилер у його виконанні не менш віртуозний, як і всі попередні!
За дві години всі четверо сиділи в ординаторській. Торакальний хірург із обласної — чоловік старшого віку, кремезний, із бородою — гортав історію хвороби з аналізами хворого, які на той час уже були готові.
— Ну, що... Добре все, що добре закінчується, — промовив він, відкладаючи зшиток.
— Гадаю, ще нічого не скінчилося, — несміливо зауважив Ілля.
— Ну, за великим рахунком — так, — погодився викликаний лікар. — Але на цьому етапі все прекрасно. Усі ми розуміємо, що таке поранення серця. Це восьмидесятивідсоткова смертність навіть за умов надання своєчасної та кваліфікованої допомоги.
Усі мовчки кивнули.
— А я вважаю, допомога була достатньо кваліфікованою. До речі, Олег Вікторович, ми з вами, по суті, ще не познайомилися. Ваших колег я добре знаю, а ви тут недавно?
— Та вже достатньо, — посміхнувся той, — кілька місяців.
— Він уже свій, — підтвердив Ілля.
— Ну, що ж... Прийміть, як то кажуть, мої компліменти,— сказав торакальний, — усе дійсно на рівні. Це я без зайвого пафосу, від душі.
— Дякую, — просто відповів Олег.
— Григорію Івановичу, — зарухався Ілля, — давайте, я каву поставлю, тоді й будемо знайомитися, бо самі розумієте — втрата енергії, хвилювання...
— Хвилинку, — зупинив його той, — давайте спочатку з родичами переговоримо. Кличте їх сюди. А де ваш анестезіолог? Сергій Андрійович, так?
Наче почувши його, до ординаторської увійшов Щур. Усі відразу засміялися.
— Що, в мене щось не так? — злякався той.
— Усе гаразд, — посміхнувся торакальний, — просто легкий на згадку.
— Давай, якщо вже ти у дверях, то клич родичів, — сказав Медвідь.
Дві жінки, які й досі були самі не свої від хвилювання, — дружина та мати щойно оперованого хворого — увійшли до приміщення. їм запропонували сідати.
— Ну, що... — почав торакальний. — У вашого сина та чоловіка травма надзвичайно серйозна. Мова йде за проникаюче поранення серця. Це дуже важка травма. Операція пройшла вдало. Нам вдалося зробити все, що належить у таких випадках. Лікарі ваші зорієнтувалися вчасно і основний етап операції закінчили ще до мого приїзду. Загалом, усе вдалося. Зараз пошкодження ліквідовано, і серце хворого працює нормально. Так, Сергію Андрійовичу?
Щур мовчки підтвердив.
— Але, на жаль, це не означає, що небезпека минула, — продовжував Григорій Іванович. — Усе ще може статися. Може відбутися зупинка серця, можуть бути й інші пізні ускладнення. Я говорю вам так, як воно є. Ви мусите бути готові до найгіршого. Хоча, ще раз повторю — в нас є усі підстави сподіватися, що хворий видужає.
Жінки лише мовчали, киваючи головами.
— Зараз стан хворого стабільний, — додав Щур. — Але про ліки доведеться потурбуватися. Самі розумієте, треба використати всі можливості.
— Так, звичайно... — промовила крізь сльози мати хворого. — А можна до нього?
— А що вам біля нього робити? — знову втрутився торакальний. — Він ще спить після наркозу, ще на керованому диханні. Сергій Андрійович пустить вас на хвильку подивитися, а сидіти біля нього поки що не можна.
Близькі прооперованого мовчки погодилися.
— Ну, все, чекайте у холі на кріслах, — сказав Щур. — Зараз напишемо вам список необхідних ліків. Є чергова аптека. Маєте можливість купити медикаменти?
— Ми купимо, все купимо, — відповіла дружина пораненого, — ви пишіть!
Вони зібралися йти. Несподівано мати хворого повернулася до лікарів і плачучи заголосила:
— Рятуйте його, людоньки, я вас прошу... Я віддячу всім, тільки рятуйте! Будь ласка...
— Та ми всіх рятуємо, всіх стараємося... — промовив Григорій Іванович, виводячи її до коридору.
Двері зачинилися.
— Можна зрозуміти... — промовив торакальний. — Добре, хоч ліки здатні купити. А що робите, якщо родичі неспроможні?
— Ну... — замислився Ілля. — Існує НЗ, який поповнюється за рахунок хворих, але скільки його там...
— І тоді що?
— Тоді починаються дзвінки до начмеда, а начмед піднімає з ліжка завідуючу центральною аптекою, а та починає волати, що фондів немає, а лікарня і так винна купу грошей...
— Врешті-решт, дають, — підхопив Голоюх. — Але половину з того, що просимо...
— Тому замовляти доводиться удвічі більше, — продовжив Ілля.
— Складна механіка... — промовив торакальний. — Хоча в нас, практично, те саме. До чого ми йдемо? Скоро десять років власної держави, а для свого дядька з села у лікарні шматка бинта немає.
— Не власної держави, а їхньої, — виправив Медвідь. — Власної у нас ніколи не буде...
Запахло кавою. Ілля розкрив коробку цукерок і витяг пляшку коньяку.