Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

— Сумна це історія, сер, з тим собакою містера Мак-Ферсона, — сказала вона якось увечері.

Я не люблю подібної балаканини, але цього разу її слова привернули мою увагу.

— А що сталося з собакою містера Мак-Ферсона?

— Здох, сер. Здох із нудьги за хазяїном.

— Хто вам таке сказав?

— Ну що ви, сер, про це всі говорять. Собака страшенно нудьгував, цілий тиждень нічого не їв. А сьогодні вранці двоє молодих джентльменів із «Шпиля» знайшли його мертвим — отам, на березі, сер, на тому самому місці, де загинув його хазяїн.

«На тому самому місці!» Ці слова глибоко вкарбувалися в мою пам’ять. У мене з’явилося якесь неясне передчуття, що вони допоможуть розплутати справу. Собака здох — це природно для його вірної, відданої натури. Але «на тому самому місці»? Чому цей безлюдний берег такий лиховісний? Невже собака теж став жертвою чиєїсь помсти? Невже?.. Так, здогад був невиразний, але в моїх думках він поволі набував чітких форм. Через кілька хвилин я вже простував до «Шпиля». Стекгерста я застав у його кабінеті. На моє прохання він послав по Садбері й Блаунта — двох учнів, що знайшли собаку.

— Так, він лежав на самісінькому краєчку лагуни, — мовив один із них. — Ішов, мабуть, слідами свого покійного хазяїна.

Я оглянув труп маленької відданої тварини з породи ердельтер’єрів, що лежав на килимку в передпокої. Він задубів, застиг, очі були вибалушені, лапи скорчилися. Усе це свідчило про жахливі передсмертні муки.

Зі школи я подався до лагуни. Сонце вже зайшло, і на воді, що тьмяно виблискувала, мов свинець, лежала чорна тінь високої скелі. Місце було пустельне, без жодних ознак життя; лише дві чайки з криками кружляли наді мною. В сутінках я неясно бачив маленькі собачі сліди на піску, довкола того самого каменя, на якому недавно лежав рушник хазяїна собаки. Я довго стояв у глибокій задумі, а тим часом навколо густішали тіні. У голові вихром кружляли думки. Так буває в кошмарному сні, коли шукаєш якусь украй потрібну річ і знаєш, що вона десь тут, а знайти її все-таки не можеш. Саме так почувався я того вечора, коли самотньо стояв на цьому березі смерті. Потім я нарешті обернувсь і поволі подався додому.

Тільки-но я зійшов стежкою нагору, як мені сяйнуло: ось вона, розгадка, яку я так наполегливо й марно шукав! Якщо Ватсон писав про мене недаремно, то ви, мабуть, знаєте, що в мене є великий запас сучасних наукових знань, набутих без жодної наукової системи, але дуже корисних для роботи. Пам’ять моя подібна до комори, завантаженої стількома різними сувоями, що я й сам не завжди можу дати собі з ними ради. Я знав, що там має бути щось таке, що дотичне до цієї справи. Спочатку це відчуття було невиразне, але врешті я здогадався, що його підказало мені. То була химерна, неймовірна річ, але все-таки вона давала якісь надії. Я вирішив перевірити свій здогад до кінця.

В моєму будиночку є велике горище, повне книжок. У них я порпався цілу годину. Нарешті я зійшов додолу, тримаючи в руці брунатний томик зі сріблястими берегами. Я гарячково відшукав розділ, зміст якого неясно пам’ятав. Так, мій здогад справді був малоймовірний, неправдоподібний, але я вже не міг заспокоїтись, доки не переконаюся, правда це чи ні. Було вже пізно, коли я пішов спати, з нетерпінням чекаючи на завтрашню роботу.