Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

— Так, це чиста випадковість, — зауважив він, — що з Мак-Ферсоном не було жодного учня.

— Невже справді випадковість?

Стекгерст замислено насупив брови.

— Їх усіх затримав Ян Мердок, — пояснив він. — Він запланував провести перед сніданком заняття з алгебри. Бідолаха страшенно засмучений тим, що сталося.

— Але ж вони, як мені відомо, не були друзями.

— Так, попервах не були. Та минув уже рік чи й більше, як Мердок заприязнився з Мак-Ферсоном, наскільки здатен із кимось заприязнитись. Він не дуже товариський чолов’яга.

— Так я й думав. Я пригадую вашу розповідь про скандал із тим песиком.

— Ну, це вже давно минулося.

— Але цей інцидент міг викликати мстиві почуття.

— Ні, ні, я певен, що між ними була щира дружба.

— Добре, тоді поговоримо про дівчину. Ви її знаєте?

— Всі її знають. Це перша красуня в окрузі — так, справжня красуня, Холмсе, кого не спитаєш. Я знав, що вона подобається Мак-Ферсонові, але й гадки не мав, щоб у них зайшло так далеко, як видно з листів.

— А хто вона така?

— Донька старого Тома Белламі, власника всіх човнів та купалень у Фулворті. Починав він простим рибалкою, а тепер забагатів. Допомагає йому в справах син, Вільям.

— Може, нам піти до Фулворта й побачитися з ними?

— Під яким приводом?

— Привід знайти неважко. Врешті-решт цей бідолаха не міг накласти на себе руки у такий страхітливий спосіб. Нагай, яким його відшмагали, тримала чиясь рука, якщо то справді був нагай. Коло Мак-Ферсонових знайомих у цій безлюдній місцині, звичайно ж, невелике. Тож звернімося до всіх його знайомих, і тоді ми напевно встановимо мотив убивства, а це в свою чергу виведе нас на злочинця.

Прогулянка через порослі духмяним чебрецем горби була б чудовою, якби наші думки не отруювала трагедія, свідками якої ми недавно стали. Село Фулворт лежить у невеликій заглибині, що півколом оточує затоку. Позаду небагатьох старомодних хаток на схилі виросло кілька сучасних будинків. До одного з них і повів мене Стекгерст.

— Он і «Гавань», як величає свою садибу Белламі. Отой будинок, що з башточкою вгорі, під черепичним дахом. Непогано для людини, яка починала з нічого, але... Отакої! Ви тільки гляньте!

Садова хвіртка «Гавані» відчинилась, і з неї вийшов чоловік. Його високу, незграбну постать важко було не впізнати. То був Ян Мердок, математик. За хвилину ми зустрілися з ним на дорозі.

— Привіт! — мовив Стекгерст.

Мердок кивнув, скоса позирнув на нас своїми пильними чорними очима і вже хотів іти далі, але директор зупинив його.

— Що ви тут робили? — спитав він.

Мердокове обличчя спалахнуло від гніву.

— Сер, я ваш підлеглий тільки під дахом школи. А в своїх особистих справах не зобов’язаний перед вами звітувати.

Після всього пережитого Стекгерстові нерви були напружені до краю. За якихось інших умов він, може, стримався б. Але тепер утратив самовладання.

— За нинішніх умов така відповідь — справжнісіньке зухвальство, містере Мердоку.

— Таке саме зухвальство, як і ваше запитання.