Червоногрудка

— Б’єрке?

— Іподром. Він буває там щоп’ятниці і щосуботи. Грає помаленьку, як він сам говорить. Коротше, розважається. У нього і коні там свої є. Ми зустрілися в стайні за іподромом.

— Що ще він сказав?

— Що вранці, коли буває в Осло, він заходить у «Скрьодер». Що уявлення не має, хто такий Бернт Браннхьоуґ, і тим паче ніколи не дзвонив йому додому. Хто така Сіґне Юль, він знає. Сказав, що пам’ятає її з фронту.

— Як у нього з алібі?

Халворсен замовив піцу з солодким перцем і ананасами.

— Мускен каже, що весь тиждень був сам у своїй квартирі на Тромсьоґата. Ходив лише до іподрому й назад. Він був там і того ранку, коли вбили Браннхьоуґа. І сьогодні вранці.

— Он як. Наскільки, по-твоєму, це відповідальна заява?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти йому повірив?

— Так… тобто ні… У якому сенсі повірив?..

— Кинь, Халворсене, не бійся ти так. Просто скажи, що ти думаєш. Я ж не використовуватиму це проти тебе.

Халворсен мовчав, утупившись у стіл, і теребив у руках меню.

— Якщо Мускен і бреше, — сказав він, — то він уміло це приховує. Це все, що я можу сказати.

Харрі зітхнув:

— Ти міг би мені допомогти? Я хотів би, щоб коло квартири Мускена цілодобово чергували двоє поліцейських.

Халворсен кивнув і дістав з кишені телефон. Харрі почув голос Мьоллера і перевів погляд на неонациста, що сидів у кутку. Чи як вони себе називають? Націонал-соціалісти. Націонал-демократи. У Харрі якраз була із собою роздруківка університетського соціологічного дослідження, де говорилося, що в Норвегії 57 неонацистів.

Принесли піцу, Халворсен запитливо поглянув на колегу.

— їж, їж, — сказав Харрі. — Я піцу не люблю.

До шинелі в кутку підсіла камуфляжна куртка. Обидва підвели голови і поглянули на поліцейських.

— Ага, до речі, — пригадав Харрі. — Лінда з СБП розповіла мені, що в Кельні є архів СС. Частина його згоріла в сімдесятих, але наші іноді звертаються туди по інформацію про норвежців, що воювали за Гітлера. Там зберігаються накази, відомості про нагороди, статус і таке інше. Зателефонуй туди і спробуй розвідати що-небудь про Даніеля Гюдесона. І Гюдбранна Юхансена.

— Добре, бос, — прожував Халворсен. — Тільки от з піцою розберуся.

— А я поки розберуся з тим хлопцем. — Харрі підвівся.

У своїй роботі Харрі ніколи не соромився використовувати свою фізичну перевагу, щоб зробити психічний тиск. І хоча хлопець з гітлерівськими вусиками намагався виглядати спокійним, Харрі знав, що за цим холодним поглядом ховається той самий страх, що він бачив у Юхана Круна. Тільки цей хлопець краще вмів його приховувати. Харрі різко шарпонув до себе стілець, на якому лежали чоботи «гітлера», і ноги з гуркотом упали на підлогу.

— Даруйте, — сказав Харрі. — Я гадав, що місце вільне.

— Козел! — буркнув «гітлер».

Голений череп, що виглядав з камуфляжної куртки, обернувся до Харрі.