Оріноко

Незабаром минули перші невеликі селища варрау-лів, що складалися з кількох куренів. Оселі, видні з річки, стояли недалеко від води, на підвищенні серед невеликої галявини. Одне нас вразило — ніде не було видно людей. Арнака, який плив ближче до берега, я послав на сушу, щоб здобув язика, і ледве юнак дійшов до хатин, як уже почав поспішно робити руками якісь знаки. Ми висадились і побігли.

В селищі були сліди недавнього нападу. Хатини, правда, стояли не зруйновані, але між ними і пущею, ми знайшли трупи індійців — чоловіка і трьох жінок. Ми легко зрозуміли, що відбувалося тут кілька годин тому: на світанку на жителів селища напали розбійники, що прибули від річки, варраули намагалися втекти в гущавину. Їх швидко наздогнали і забили палицями.

— Наші передбачення справджуються! — сказав я похмуро.

Навіть дітей не жаліли акавої. Недалеко, в траві лежало двоє малят з жахливо розтрощеними головами. Ми швидко оглянули навколишні місця, але не знайшли жодної живої душі.

— Якщо хто й залишився в живих, — припускав Конауро, — то, напевно, потрапив до них у полон.

— Цікаво, чому вони хатин не підпалили? — замислився Вагура.

— Щоб дим їх не виказав, — пояснив я.

Залишивши хатини, ми всі стрімголов побігли в ліс, щоб назбирати сухих і наламати свіжих гілок. Розпаливши величезне вогнище, ми швидко повернулись до човнів. Нас проводжали чорні клуби диму, що піднеслися над пущею далеко помітним застережним знаком. І одночасно страшна лютість тримала наче в кліщах наші серця і примушувала швидко веслувати.

Після двох годин плавання раптом хтось закричав на моїй ітаубі:

— Увага! Подивіться туди! — і вказав крізь листя далеко вперед на щось підозріле.

— Дивіться, дивіться! — підтримали його голоси, з інших човнів.

І справді, на широкому водяному просторі темніла незвичайна плямка. Це був плаваючий кущ. Таких кущів і дерев з гіллям, як-відомо, багато пливло в бік моря, але цей окремий кущ поводився дивно: він плив не за течією, а в протилежному напрямку, немовби поволі підкрадався разом з течією до нас. І, справді, це був не кущ, а малий човен, покритий гіллям, у цьому я на власні очі переконався, подивившись в підзорну трубу. Через кілька хвилин, трохи наблизившись, ми довідались, що це одна з наших розвідувальних ябот, висланих у погоню за групою човнів акавоїв. Ми подали умовний знак.

Коли човен наблизився до нас, ми докладно дізнались про акавоїв. Вони були за десять миль попереду і швидко втікали вниз за течією Оріноко.

— Далеко звідси до Каїїви? — запитав я Фуюді.

— За мірою білих людей, буде, мабуть, близько сімдесяти миль.

— Може, доженемо їх раніше, як думаєте? — звернувся я до воїнів на ітаубах, що зупинилися біля нашого човна.