Оріноко

— Ми повинні допомогти варраулам і негайно! — говорив я. — Це наш священний, кровний обов'язок! Якщо хочете жити спокійно в майбутньому, треба спиратися на союзників, а сьогодні ми повинні дати акавоям такого прочухана, щоб їм раз назавжди відпало бажання нас турбувати.

В громаді почувся шепіт незадоволення, а хтось запищав:

— Ми ж іще не знаємо, чи акавої взагалі на них нападуть.

— Правильно! Але якщо акавої попливуть вниз по Оріноко, то, напевно, нападуть! А коли ні, тим краще! В усякому разі я негайно вирушаю в напрямку Оріноко, і хто мені друг і має мужнє серце, нехай іде за мною!

— Чи всі воїни мають іти на Оріноко? — запитав Манаурі.

— Зовсім ні! Щонайбільше — сотня. Решта буде потрібна, бо ще невідомо, може, другий загін акавоїв перебуває десь поблизу. І ти, Манаурі, повинен з ними залишитися!.. Отже, хто попливе зі мною?

Я подивився довкола, на найближчі обличчя. Арнак і Вагура багатозначно кивнули мені головами і вже хотіли відізватися, коли воїн Кокуй з нашого роду — той самий, який у нічному поході біля гирла Ітамаки звільнив зі мною варраульських полонених, захоплених іспанцями, підійшов до мене і вигукнув рішуче:

— Я йду з тобою! Ти добрий вождь і завжди перемагаєш. А зі мною підуть усі з роду Білого Ягуара. Хіба ні? — раптом розгнівавшись, поглянув з викликом на присутніх.

— Так, так, ми підемо! — почулися то тут, то там голоси наших людей.

Бажання виявили зразу п'ятеро негрів з Мігуелем на чолі, а також Педро і Арасибо. Потім настала коротка хвилина тиші.

— Я йду з Білим Ягуаром, якщо воїни воліють сидіти дома! — виступила вперед Лясана, — Разом зі мною підуть кілька моїх подруг, які вправно стріляють з лука. Ми непогано замінимо лінивих воїнів…

Ці слова викликали велике замішання, лемент і обурення, а багато воїнів одразу заявили, що підуть зі мною.

В цей час на річці з'явилася ябота із звісткою, що акавої, вийшовши з Ітамаки, попрямували вниз за течією Оріноко, а потім повернули до селищ варра-улів.

— Не гаймо ні хвилини! — закривав я. — Треба поспішати!

Всіх нас було майже дев'яносто, бо з нами справді йшли і жінки. Десять рушниць я залишив Манаурі, решту вогнестрільної зброї забрав із собою, взяв також їжі на чотири дні. Все це ми розмістили в п'яти ітаубах, покритих гілками, і трьох малих легких човнах. Кожна ітауба вміщала загін з командиром, а в моєму човні була частина розвідників і кілька воїнів з нашого роду, а також Фуюді, Педро, Арасибо і Лясана з двома жінками. Педро не забув узяти з собою карти нижнього Оріноко, а Арасибо — череп ягуара.

Головна мета нашого походу — попередити варраулів. Прибути туди треба було раніше від акавоїв, це, без сумніву, охолодило б войовничий запал розбишак. Отже, ми не жаліли ні себе, ні весел і мчали, немов за нами гналися демони. Біля гирла Ітамаки ми ввійшли в смугу густого туману, який стояв над Оріноко. На відстані десяти кроків уже нічого не було видно. Але гребці добре знали ці місця, і ми не зменшували швидкості. У верхній течії Оріноко, мабуть, випав дощ, бо прибуло води. Рікою пливло безліч дерев, вирваних з корінням.