Фантастика Всесвіту. Випуск 3
- Автор: Вежинов Павел
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 3». Краткое содержание книги:
Перед тим як він пішов від неї, вона дала йому нові докази, що його перше враження було слушне. Ні, вона не піде на похорон, бо так пообіцяла своєму коханцеві, хоча докторові Урбіно здавалося, ніби він вичитав протилежне в одному з абзаців листа. Ні, вона не проллє жодної сльозинки і не збирається марнувати решту своїх років, катуючи себе на повільному вогні гірких спогадів, не збирається поховати себе за життя, шиючи собі саван між чотирьох стін, як мають звичай робити тубільні вдови. Вона продасть будинок Херемії де Сент-Амура, який, згідно з наведеними в передсмертному листі розпорядженнями, віднині належить їй з усім, що в ньому є, і житиме, як жила досі, житиме, не нарікаючи на долю, посеред цих бідняцьких нетрищ, де була щасливою.
Остання фраза знову й знову відлунювала у вухах доктора Хувенала Урбіно, коли він повертався додому: «посеред цих бідняцьких нетрищ…» То були не марні слова. Бо місто — його місто — мало в чому змінилося від давніх-давен: це було те саме жарке і сухе місто, в якому він пережив свої перші нічні страхи і спізнав самотні радощі у часи змужніння, місто, в якому вкривались іржею квіти та розкладалася сіль і де за чотири століття не відбулося анічогісінько — воно лише повільно старіло між зів’ялих лаврів та гнилих боліт. Після раптових і бурхливих зимових злив відхідники переповнювалися й перетворювали вулиці на смердючі багновиська. Влітку невидима пилюка, їдка, мов розпечена до білого жару крейда, проникала крізь найменші шпаринки, розвихрювана скаженими вітрами, що зривали дахи з будинків і здіймали в повітря дітей. По суботах мулатська біднота гамірно й метушливо покидала свої картонні халупи, розкидані на берегах боліт: вони брали з собою домашніх тварин, брали їство та питво і в радісному пориві наводняли кам’янисті пляжі колоніальних кварталів. Декотрі — з найстаріших — донедавна носили на собі королівське тавро раба, випечене розжареним залізом на грудях. У вихідні ці люди танцювали до упаду, до смерті напивалися самогонки, втішалися вільною любов’ю в кущах антільської сливи, а опівночі, з неділі на понеділок, танці закінчувалися кривавими бійками, де кожен бився проти всіх. То була та сама запальна юрба, яка в будні просочувалася на майдани та вулички старовинних кварталів, де торгували в крамничках усім, що тільки можна було купити й продати, і наповнювала мертве місто шалом людського ярмарку і пахощами смаженої риби — новим життям.
Здобуття незалежності від іспанського панування, а потім скасування рабства сприяли прискоренню почесного занепаду, в умовах якого народився й виріс доктор Хувенал Урбіно. Знамениті старовинні роди скніли в тиші своїх облуплених палаців. У дрімучих лабіринтах вузьких брукованих вуличок, таких зручних у часи, коли раз у раз спалахували війни або висаджувалися з моря пірати, звисала з балконів трава, тріскалися вимурувані з каменю й вапна стіни навіть найдоглянутіших особняків, а єдиною ознакою) життя десь о другій пополудні, під час сієсти, було мляве бренькання фортепіано в якому-небудь домі. В тих будинках, у прохолодних, просякнутих запахом ладану спальнях, жінки ховалися від сонця, як від ганебної зарази, і навіть під час заутрені прикривали обличчя мантильєю. Якщо вони кохали, то повільно й мовби через силу, під постійним страхом зловісних передвість, і життя здавалося їм нескінченним. На смерканні, у ті гнітючі хвилини, коли людина готується перейти з одного стану в інший, з боліт підіймалися хмари кровожерливих москітів, а солодкаві й теплі випари людських екскрементів збуджували в душах смуток і певність, що смерть зовсім близько.
Бо, по суті, життя колоніального міста, яке молодий Хувенал Урбіно любив ідеалізувати у своїх тужних паризьких спогадах, на той час перетворилося в чисту ілюзію пам’яті. У XVIII столітті комерція тут процвітала як ніде на узбережжі Карибського моря, і то насамперед завдяки невдячному привілею бути найбільшим на всю Америку ринком чорних африканських рабів. Крім того, тут була майже постійна резиденція віце-королів Нового королівства Гранади, які воліли правити країною, живучи на узбережжі Світового океану, а не в далекій та холодній столиці, де століттями сіялася мряка, порушуючи їм усяке відчуття реальності. Кілька разів на рік у гавані збирали ескадру галеонів, навантажених товарами з Потосі, з Кіто, з Веракруса — і в ті часи місто переживало годину своєї слави. У п’ятницю 8 червня 1708 року о четвертій пополудні галеон «Сан-Хосе», який щойно знявся з якоря курсом на Кадіс із вантажем коштовного каміння та дорогоцінних металів на суму в півмільйона мільйонів тодішніх песо, пішов на дно біля самого входу в гавань, потоплений залпами англійської ескадри, і тепер, через два століття, його досі не підняли на поверхню. Те казкове багатство, що лежало десь між коралових рифів під наглядом капітана, чий труп плавав навстоячки біля штурвала, історики мали звичай згадувати як символ міста, що затонуло в спогадах.