Викрадачі

Утім, мушу розповісти й розповім тобі про те, що було значно гіршим: Елен, не дочекавшись мене вночі, вельми занепокоїлася і, щойно розвиднилося, почала розшукувати мене, розпитувала наших сусідів, поки її наполегливість не змусила одного з них провести її до нашої барикади. Я тоді ще перебував у в’язниці. Елен з’явилася на барикаді, розпитуючи про мене, в ту саму хвилину, коли підійшли версальські війська з центру міста. Вони почали стріляти в усіх, кого бачили, однаково в комунарів і випадкових перехожих. Зрозуміло, пізніше уряд не забажав визнати, як було насправді. Елен упала з простріленою головою. Її впізнав один з моїх товаришів-бійців, витяг з-під обстрілу й прикрив тіло за купою каміння.

Коли я прибіг туди, спершу заскочивши додому й не знайшовши там нікого, вона вже була холодна. Лежала в мене на руках, а на одязі й волоссі засихав потік крові з рани. На обличчі застиг вираз подиву, хоча очі самі закрилися. Я струшував її, викликав її ім’я, намагався розбудити. Єдина, хоча й гірка розрада полягала в тому, що вона померла миттєво, а ще — якби вона знала, що трапиться далі, то для неї було б природним віддати в ту хвилину душу своєму Богові.

Я поховав її, куди квапливіше, ніж бажав би, на кладовищі Монпарнас. За кілька днів горе моє ще зросло через швидку поразку нашої справи й страту тисяч моїх товаришів, у першу чергу наших провідників. Під час цієї фінальної розправи я втік із Франції завдяки допомозі одного з друзів, який мешкав неподалік міської брами. Сам один дістався Ментони,[108] потім перетнув кордон, усвідомлюючи, що не здатен нічого вже зробити задля країни, яка відмовилася від єдиної надії на справедливість, і не бажаючи жити весь час в очікуванні неминучого арешту.