Викрадачі

Кохання до недосяжної людини нагадує мені одну картину. Я побачила її ще до того, як призвичаїлася (вже багато років тому) записувати для себе головні відомості про будь-яку картину, що вразила мене, побачену в музеї або в галереї, у книзі або в домівці у знайомих. У своїй домашній студії я тримаю не тільки репродукції картин, а й картотеку; на кожній картці записую назву картини, прізвище художника, рік написання, місце, де вона знаходиться, короткий виклад сюжету — або з пояснювальної таблички, або вичитаний мною в книзі, — а інколи й приблизний начерк твору: шпиль церкви зліва, дорога на передньому плані.

Коли настрій у мене поганий і щось не лагодиться з моїм власним полотном, я проглядаю картки й знаходжу в них плідну ідею: додаю церковний шпиль, одягаю модель у червоне або розбиваю хвилі на п’ять окремих гострих гребінців. Час від часу я перебираю картотеку, дійсно або подумки, розшукуючи ту важливу картину, на яку ще не маю картки. Ту картину я побачила, коли мені було трохи за двадцять (навіть рік точно не пам’ятаю), здається, в музеї, тому що по закінченні коледжу я відвідувала всі музеї, які тільки могла, в якому б місті не опинилася.

Картина, про яку веду мову, була написана кимось з імпресіоністів — тільки в цьому я й упевнена. Зображений був чоловік, що сидів на лаві у саду, буйному, напівдикому, які так подобалися французьким імпресіоністам і які вони навіть самі насаджували, коли було потрібно — відкритий бунт проти статечності французьких садів і французького живопису. Високий на зріст чоловік сидів на лаві в альтанці зеленого й блідо-лілового кольорів, одягнений, як шляхетна людина (гадаю, що він дійсно був людиною шляхетною) — в парадний сюртук із жилетом, сірі брюки й світлий циліндр. Виглядав задоволеним, люб’язним, водночас і трохи сторожким, немов до чогось прислухався. Якщо відійти від картини подалі, то вираз обличчя ставав чіткішим. (Це ще одна з причин, чому я гадаю, що бачила саму картину, а не репродукцію в книзі: пам’ятаю, як трохи відійшла від неї.)