Викрадачі

Утім, я не міг наражатися на ризик і ставити Роберту такі запитання: якщо розкрию йому, скільки всього мені вже відомо, то ніколи не завоюю його довіри. Напевно, я вже припустився помилки, сказавши йому, що знаю прізвище Мері. Я наважився лише спитати, під час одного з ранкових візитів до великого крісла в його палаті, де він уперше познайомився з жінкою, що надихала на більшість його творів. Він кинув на мене погляд і повернувся до роману, який тоді читав. За хвилину-другу я сказав йому «на все добре» й пішов. Роберт на той час призвичаївся читати детективи у паперових обкладинках — ці замацані книжки стояли на полицях у вітальні для пацієнтів. Коли він не займався живописом, то читав з таким виглядом, немов то був нудний обов’язок; жував кожну книгу приблизно тиждень, до того ж вибирав завжди найбільш низькосортну халтуру: про мафію, про ЦРУ, про вбивства, які відбувалися обов’язково в Лас-Вегасі.

Мені прийшлося замислитися, чи не відчуває Роберт певної симпатії до злочинців у тих книжках, бо його ж самого заарештувала поліція — з ножем у руці. Кейт сказала мені, що він часом читав трилери (я бачив їх на полицях в його домашньому кабінеті), але також він, за її словами, читав каталоги виставок і книги з історії. У вітальні для пацієнтів були книги набагато кращі, ніж ті детективні романи — між іншим, було кілька біографій художників і письменників (зізнаюся, деякі я приніс зі свого дому й власноручно поклав на полиці, щоб подивитися, чи не візьме Роберт бодай одну з них), але тих книг він навіть не торкався. Мені залишалося тільки сподіватися, що він не плекає думок про нові злочини, черпаючи їх з розповідей про вигадані вбивства; щоправда, ознак такого настрою я в нього не бачив. З усього виходило, що Роберт згоден розповідати мені про свою першу зустріч з улюбленою моделлю не більше, ніж пояснювати, чому він обмежує читання наймізернішим мотлохом з усієї бібліотеки.