Бог Дрібниць
- Автор: Рой Арундати
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-277-2
- Переводчик: Андрей Маслюх
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бог Дрібниць». Краткое содержание книги:
— То що? — запитала вона, посміхаючись широко, але якось натягнуто, бо напруга вже починала даватися взнаки й у голосі. — Що мені сказати дядькові інспектору? Що ми вирішили? Врятуємо Амму чи запроторимо до в’язниці?
Так, ніби пропонувала їм дві розваги на вибір. Рибалимо чи купаємо свиней? Купаємо свиней чи рибалимо?
Близнюки глянули на неї. І не в один голос, але майже, перестрашено прошепотіли:
— Врятуємо Амму.
Цю сцену вони потім раз по раз прокручуватимуть у голові, рік за роком. У дитинстві. В юності. В дорослому віці. Їх змусили зробити те, що вони зробили, обманом? Спонукали назвати невинного винним за допомогою хитрощів?
Певною мірою, так воно й було. Але не аж так просто. Вони обидвоє розуміли, що мали вибір. І як же хутко вони його зробили! Не минуло й секунди, як підвели очі і не в один голос (але майже) сказали: «Врятуємо Амму». Врятуємо нашу маму. Врятуємося самі.
Крихітка-кочамма аж заясніла. Полегшення подіяло на неї як проносне. Їй закортіло до туалету. Негайно. Вона відчинила двері і попросила покликати інспектора, а коли той прийшов, сказала:
— Вони — славні діти і підуть з вами.
— Йти обидвом немає потреби. Вистачить одного, — мовив інспектор. — Хто завгодно — мон чи моль. Ну, то хто хоче піти зі мною?
— Еста, — вирішила Крихітка-кочамма. Знала, що з них двох він практичніший. Поступливіший. Далекоглядніший. Відповідальніший. — Підеш ти. Будь гарним хлопчиком.
Малий хлопчак. Жив у фургоні він, отак. Бум-бум.
Й Еста пішов.
Амбасадор Е. Пелвіс. З очима-блюдцями і розкуйовдженим зачосом. Низенький амбасадор з високими поліціянтами обабіч вирушив зі страшною місією в надра коттаямського відділку поліції. Їхні кроки відлунювали у вимощеному кам’яними плитами коридорі.
Рахель залишилася в кабінеті і тепер слухала, як у прилеглому туалеті з різкими, грубими звуками вивергалася і стікала стінками інспекторового унітаза полегша Крихітки-кочамми.
— Злив не працює, це ж треба, — сказала та, коли вийшла. Збентежена, що інспектор побачить колір і консистенцію її випорожнень.
У карцері було темно, хоч око вийми. Еста не бачив нічого, але чув, як хтось дихає — хрипко, утруднено. Від смороду лайна його ледь не знудило. Хтось увімкнув світло. Яскраве. Сліпуче. На брудній, слизькій підлозі виник Велюта. Скалічений джин, викликаний за допомогою сучасної лампи. Був голий, брудне мунду розв’язалося. З черепа таємницею сочилася кров. Обличчя набрякло, і голова виглядала, ніби гарбуз, завеликий і заважкий для тонкого стебла, на якому він виріс. Гарбуз зі страхітливою, перевернутою догори дриґом посмішкою. Поліційні черевики намагалися триматися подалі від калюжі сечі, що розпливалася з-під нього. В тій калюжі віддзеркалювалася яскрава гола жарівка.
В Есті знову почала спливати догори черевом мертва риба. Один із поліціянтів ткнув Велюту ногою. Той не ворушився. Тоді інспектор Томас Метью присів навпочіпки і ключем від свого джипа пошкріб йому по підошві. Запухлі очі розплющилися. Поблукали навколо. А тоді крізь криваву пелену побачили любу серцю дитину і зупинилися на ній. Есті примарилося, ніби тієї миті щось у Велюті всміхнулося. Не уста — якась інша, не така понівечена частина тіла. Може, лікоть. Або плече.
Інспектор поставив своє запитання. Естині губи відповіли: «Так».
Дитинство навшпиньки вийшло геть.
Тиша ввійшла у паз, ніби засув.
Хтось вимкнув світло, і Велюта щез.
Дорогою назад Крихітка-кочамма попросила водія поліційного джипа зупинитися біля «Надійних медиків», щоб купити заспокійливе, а тоді дала близнюкам по дві піґулки. Коли вони доїхали до Чунгемського мосту, очі в них уже злипалися. Еста прошепотів на вухо Рахелі:
— Ти мала рацію. То був не він. То Урумбан.
— Слава Богу, — шепнула у відповідь Рахель.
— А сам він де, як думаєш?
— Втік до Африки.
Коли їх передали матері, вони міцно спали, погойдуючись на хвилях цієї ілюзії.
Аж до наступного ранку, коли Амму її з них витрусила. Але тоді було вже запізно.
Інспектор Томас Метью, чоловік у таких справах вельми досвідчений, не помилився. До ранку Велюта не дожив.
Смерть прийшла по нього вночі, о пів на першу.
А по невелику сімейку, яка спала, згорнувшись клубочком, на вишитій блакитним хрестиком стебнованій ковдрі? Що прийшло по неї?
Не смерть. Просто кінець життя.
Коли Амму після похорону Софі-моль знову повезла їх до поліційного відділку й інспектор вибрав собі манго (тук-тук), тіла вже позбулися. Вкинули до теммаді-кужі, «ями для бідняків», де поліціянти зазвичай ховають тих, кого застає у них смерть.