Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
— Аж ніяк не дурнуватішого за твій.
— А от не варто порівнювати, — в його голосі проступає гнівливість. — Я ж то не вбудовувався. Я створив власну систему, сам нею розпоряджаюся, сам варіюю. Ви звикли вважати, що Світ-комуна — це сіра юрма, однорідна маса…
Пориваюся вгвинтити знущальну ремарку — «плебс-квартал», але Женько говорить занадто швидко і палко як на наш із ним час, і я відстаю, не встигаю.
— …натомість це структура, складна, багаторівнева, набагато стрункіша і зграбніша за ваші атомізовані хроностільники! А вигадав її я. І особисто контролюю. Відчуваєш різницю? — між вбудуватися і створити самому.
— Про структуру, будь ласка, докладніше. Цікаво.
У нього спалахують очі. Нагорода всього його короткотривалого, підвішеного в часі хлопчачого життя — моя цікавість.
— Усе дуже просто насправді. У вас там, — він не каже «на задвірках», і за це дякую, — час не має жодної цінності. Ну, крім суто матеріальної, цих ваших екво, та я не про те, у нас же немає ніяких грошей і власності, немає взагалі, — мою іронічну посмішку Ежен ігнорує. — Я про істинні цінноти, про ті, що існують на рівні суспільної свідомості, на яких тримається світ. Для вас там час — пшик, не більше ніж оболонка, комірка в стільниках, чи то житлова площа, чи то вподобана ганчірка. Жити швидше чи повільніше — особиста справа кожного, а особисті справи нічого, зрештою, не означають, і для кожного це очевидно.
Здається, я вже втратив нитку його міркувань, все-таки це треба звикнути — жити і думати аж так повільно. Нічого, потім зрозумію, заднім числом. Мені подобається дивитись, як він говорить.
— А в Світі-комуні час — реальна цінність. Згрубша беручи — єдина. Свій час слід заробити, заслужити, і це головне, чого варто прагнути. Не ганчірки, не житлова площа, не хронос — а власний робочий час. Власний. Робочий. Час!
Гасла у Женьковому виконанні завжди виходили якнайкраще.
— Себто він у вас аж ніяк не один на всіх? Розкішна ідея Абсолютного часу теж розсипалася в друзки?
Ображається:
— Не пригадую, щоб ти збагнув був бодай одну мою ідею, Ебе.
— Звісно. Я для цього занадто старий.
Але дещо ще здатен второпати. Можу підсумовувати враження та аналізувати інформацію, навіть якщо мені перепадають крихти, розрізнені фрагменти. Проголошена єдність виродилась у класове розшарування, нічого нового. Нескладно здогадатися, кому в світі Ежена Крамера, хоч як його, той світ, називай, найдужче пощастило. Привілейований, щоб не розреготатися на повен голос, робітничий клас.
— Себто в твоєму суспільстві нероб і споживачів працюють винятково за час, так? Як за їжу; тобто ні, радше як за наркотики. Свій робочий час — головна цінність, і що швидший, то безцінніший. Не виробляєте ви тут нічого, роботи не так уже й багато, вистачає не для всіх. Сфера обслуговування, це по-перше. Потім потрібне прибирання, утилізація відходів. Іще що, медицина? — хвалю, міг би і на гальмах спустити, у твоєму віці можна пробачити. Органи правопорядку, мабуть…
— І спецохорона, — підказує Ежен.
— Твоя?
— Кружини.
Знову задоволено всміхається: козир у рукаві, і він певен, що супротивнику нічим крити. Кружина? — можна не перепитувати, вочевидь, та ж таки периферія, вигляд із протилежного боку.
— Хочеш сказати, Ежене, що я годую твою армію?
— Саме так. І якщо раптом перестанеш, Ебе, моїм спецохоронцям це дуже не сподобається. А вони швидко живуть, набагато швидше за всіх периферійних. В разі збройного конфлікту… словом, ти мене зрозумів. Не раджу. Легше платити й далі.
У нього мрійливий, легкий, немов хмарка, вираз обличчя. З таким самісіньким він колись — не акцентуватиму контрафактних слів — викладав свої високі ідеї. Я ним милуюся.
— Я виростив нових людей, Ебе. Принципово нових. Спецохорона — це не просто армія, це квінтесенція ідеї Світу-комуни. Вони дивовижні хлопці, мої спецохоронці. Живуть на несамовитій швидкості і, головне, усвідомлюють, наскільки це чудово. Горять, як смолоскипи, по всій Кружині — і згорають в ім’я нашого світу, тому що це є найвища цінність і найвище щастя. Вам нічого цьому протиставити, і річ зовсім не в енергофінансах. Навіть якщо ваші периферійники розженуть, мов оглашенні, свій час, це не зарадить. Таку самопожертву, такі швидкості неможливо купити. Для цього потрібно, щоб виросло кілька поколінь із принципово інакшою системою цінностей…
— І з дуже, дуже неквапливим селекціонером.
Женько невдоволено поморщився:
— Перестань. Я просто мусив був це бачити. Переконатися, що мені вдалося.
— Женю, скільки тобі років? Абсолютних років?