Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
— Ще й як. Уже скільки поколінь поспіль.
— Тобі, мабуть, непогано видно. Як вони змінюють одне одного.
Він стинає плечима; я знову дряпнув його, влучив у вразливе місце.
— Звісно. На кого я міг усе це покинути? Мій Світ-комуну? У тебе, Ебе, ніколи не було навіть власної контори з п’яти осіб, не те що свого світу. Звик працювати зі схемами, а не з людьми, от і корчиш із себе голос сумління… Годі, набридло вже.
Його досі прозорі, чисті сірі очі зараз прищурені, злі. Я раптом розумію, що всі ці роки — скільки ж це і для нього минуло абсолютних років?.. чи все-таки місяців? — він подумки дискутував зі мною, точнісінько як я з ним. Це я, Ебенізер Сун, був його внутрішнім голосом, його червоточиною, сумнівом щодо власної правоти. Водночас він, на відміну від мене, напевно знав, що ми обидва живі і ще можемо зустрітися — рано чи пізно.
— Добре, не буду. Розкажи мені про Периферійне відомство.
Махає рукою:
— Нецікаво. Звичайна спецслужба, побічний ефект вашого страху. Пильнують. Бережуть. Засекречені ого-го як, коли навіть ти про них не знаєш. Трохи заважають жити, але не смертельно, я звик.
— Цей Морлі — хіба не ти його підіслав?
Еженові брови здіймаються дашком:
— Іще чого. Просто коли вони притягли тебе сюди, хоч не знаю навіщо, то мені захотілося тебе побачити. Їх, периферійних, легко використовувати для дрібних послуг.
— А тобі навіщо?
Я, звісно, і сам знаю відповідь. Він, хлопчисько, який зумів зберегти свій головний козир — молодість, усього лише хотів на мене подивитися. Переконатися, що я старий, що здав ще більше від нашої останньої зустрічі. А отже, програв, не зумів захистити найголовнішого — свого часу. Йому навіщось страх як потрібне, моєму Женькові, підтвердження його і так безумовної правоти.
— Та так… Мені, Ебе, нічого від тебе не потрібно.
— Справді? А мої екво?
Усе-таки я дуже добре його знаю, а він прожив не так багато абсолютного часу, щоб по-справжньому змінитися. Я чудово знаю всі його больові точки, і не шкодить штурхнути зайвий раз, дати репана знахабнілому шмаркачеві:
— Ти ж збирався жити колективною творчою працею, забувся? Принаймні твої люди точно забули, це ж скільки поколінь ти їх водиш пустелею, га?.. За рахунок моїх екводотацій.
Зображає усмішку:
— Дякую, Ебе.
— А що як ми перестанемо вас утримувати, Женю? Повір, нам є куди подіти енергофінанси… на наших задвірках. Ти про це подумав?
— Не перестанете.
Ось тепер він усміхається щиро, від серця, мружиться, наче вдоволений кіт. І не квапиться пояснювати.
Нічого, мені не шкода запитати:
— Чому ти так вважаєш?
— Периферійні тобі не пояснили?
Дрібна шпилька, вона мені не дошкуляє. Він мусить відповісти: напевно ж таки придумав щось дієве і дотепне, а немає перед ким похвалитися, нема кому оцінити, нема з ким поділитися — для цього існую лише я. Самозакоханий, захланний і безкарний хлопак: самий його хронос, усередині якого ми зараз перебуваємо, його несамовито сповільнений урядовий час спалює до біса екво, я ж це точно знаю. Еженова молодість коштує мені чи не дорожче за весь плебс-квартал з усім його їдлом і одноразовим шматтям. А я бився над загадкою розщеплення еквопотоку: та він просто забирає частину його собі особисто, точнісінько як Іґар, коли зламав код, щоб украсти жалюгідних сім тисяч. Хлопчиська є хлопчиська.
Уперше за весь мій новий зупинений час згадую про Іґара.
Ясно, що той хлопчисько мені майже чужий, дарма що правнук, натомість із цим я практично не розлучався протягом усього життя, сперечався з ним, перевіряв на ньому кожну думку, незважаючи на те, що давно і надійно його поховав. Безпросвітні бовдури працюють усе-таки в цьому Периферійному відомстві: виманювали мене сюди, як на блешню, на бідолашного Іґара, хоча їм варто було лише натякнути, що Женько Крамер живий. І незле зберігся.
Хоча, з іншого боку, вони могли вирахувати. Не виключено, що все це їм навіщось потрібно — ефект несподіванки, моє, приховуване навіть від самого себе, безборонне здивування.
— Ебе, знаєш, у чому твоя головна помилка? — раптом стиха запитує Ежен.
— Недооцінив тебе?
Він пропускає іронію повз вуха:
— Ти вбудувався в систему. В ту, яку створили без тебе. Прийняв чужі правила, існуєш у чужих рамках. Ясна річ, тобі затісно. Всередині твого дурнуватого хроноса.