Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
— Ясперсен.
Він дивиться на аркуш паперу, що лежить перед ним.
— Ви покинули пральню за півгодини до кінця вашої вахти, тобто о 15:30, щоб прогулятися. Ви пішли вниз, у машинне відділення, побачили двері, відчинили їх і пішли по тунелю до сходів. Якого біса вам там було треба?
— Хотілося дізнатися, над чим я щодня проходжу.
— І що далі?
— Там виявилися двері. З двома ручками. Я беруся за одну з них — і лунає сирена. Спочатку я вирішила, що це я її увімкнула.
Він переводить погляд з Верлена на мене. Голос його глухий від гніву.
— Ви ледве тримаєтеся на ногах.
Я дивлюся Верлену в очі.
— Я впала. Коли спрацювала сигналізація, я зробила крок назад і впала зі сходів. Я, мабуть, ударилася головою об одну зі сходинок.
Лукас киває, повільно і розчаровано.
— У вас є питання, Терку?
Він не змінює пози. Він просто нахиляє голову. Йому можна дати і тридцять п’ять років, і сорок п’ять.
— Ви курите, Ясперсен?
Як добре я пам’ятаю цей голос. Я хитаю головою.
— Спринклерна система вмикається по секціях. Ви де-небудь відчували запах диму?
— Ні.
— Верлене, де були ваші люди?
— Я намагаюся це з’ясувати.
Терк підводиться. Він стоїть прихилившись до столу і задумливо дивиться на мене.
— Згідно з годинником на містку, сигналізація спрацювала о п’ятнадцятій п’ятдесят сім. Вона вимкнулася через три хвилини сорок п’ять секунд. Весь цей час ви були в зоні дії спринклерів. Чому ви не промокли до нитки?
Немає і сліду від тих відчуттів, які я тільки що пережила. Крізь лихоманку я розумію тільки одне — ще одна людина, наділена владою, мучить мене. Я дивлюся йому прямо в очі.
— Більша частина того, з чим мені доводиться стикатися в житті, стікає з мене, як з гуски вода.
8
Гаряча вода приносить полегкість. Я, що з дитинства звикла до молочно-білих, крижаних ванн з талої води, потрапила в залежність від гарячої. Це одна з тих залежностей, які я за собою визнаю. Як і потребу іноді пити каву, іноді спостерігати, як на сонці виблискує лід.
Вода в кранах «Кроноса» — справжній окріп, і я, зробивши собі таку, що ще трохи — і обпечуся, стаю під душ. Угамовується біль у потилиці і спині, біль від синців на животі, і майже зовсім перестає боліти все ще розпухла, покалічена нога. Потім температура у мене піднімається ще вище, мене починає дужче морозити, але я все одно продовжую стояти під душем, а потім усе минає і залишається лише слабкість.
Узявши на камбузі термос із чаєм, я несу його до своєї каюти. Поставивши його в темряві на стіл, я зачиняю двері, полегшено зітхаю і запалюю світло.
На моєму ліжку в білому тренувальному костюмі сидить Яккельсен, його зіниці зникли в глибині мозку, залишивши кварцево-скляний погляд, що виражає вдаване самовдоволення.
— Слухай, ти розумієш, що я тебе врятував?
Я чекаю, поки в руках і ногах мине напруга від пережитого переляку, щоб можна було спокійно сісти.
— Світ моря, кажу я собі, надто суворий для Смілли. Тому я йду в машинне відділення, сідаю і чекаю. Адже коли хочеш тебе побачити, то треба просто спуститися вниз. І тоді ти рано чи пізно пройдеш повз мене. Я бачу, що пря-мо за тобою йдуть Верлен, Хансен і Моріс. Але я не рухаюся. Адже я замкнув двері на палубу — у вас немає іншого шляху назад.
Я мішаю чай. Ложечка дзенькає об філіжанку.
— Коли тебе несуть назад у мішку, я все ще там сиджу. Мені зрозумілі їхні проблеми. Адже викидати відходи з камбуза і тих, хто вам не подобається, за борт — це минуле сторіччя. На містку постійно перебуває дві людини, а палуба освітлена. Тому, хто перекине через планшир щось більше від сірника, загрожують неприємності і слідство. Нам довелося б іти до Готхопа, і тут усе б аж кишіло маленькими кривоногими гренландцями в поліцейській формі.
Він розуміє, що говорить з одним з маленьких кривоногих гренландців.
— Вибач, — каже він.
Десь б’ють чотири подвійних удари, чотири склянки, одиниця вимірювання часу в морі, часу, який не робить відмінності між днем і ніччю, але знає лише монотонну зміну чотиригодинних вахт. Ці удари посилюють відчуття нерухомості — ніби ми ніколи й не відпливали, а залишалися на одному й тому самому місці в часі і просторі й лише глибше і глибше заривалися в безтямність.
— Хансен залишився* стояти біля люка до машинного відділення. Тому я пішов на палубу і вперед на трап лівого борту. Коли піднімається Верлен, стає ясно, чим усе це пахне. Верлен чатує на палубі, Хансен біля люка, а Моріс залишився один з тобою внизу. Що це може означати?