Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Мені це щось нагадує. Але я не намагаюся пригадати, що саме. Мені тридцять сім років. З віком кожна річ починає викликати спогади про будь-яку іншу річ.
Опинившись знову в твіндеку, я дивлюся на годинник. У цю хвилину в пральні має бути тихо. Мене можуть викликати. Хтось може пройти мимо.
Я проходжу далі у бік корми.
Судячи з вібрації корпусу, гвинт повинен бути десь навскоси піді мною. Згідно з моїм кресленням, до нього ще п’ятнадцять метрів. Тут палуба розділена перегородкою, в якій є двері. Яккельсенів ключ до неї підходить. За дверима червона чергова лампочка з вимикачем. Я не вмикаю світло. Мабуть, я стою під низькою кормовою надбудовою. За весь час, проведений на судні, я жодного разу не бачила, щоб вона була відчинена.
Двері ведуть у маленький коридор з трьома дверима по обидва боки. Ключ підходить до перших з них правобіч. Для Педера Моста і його друзів не існує зачинених дверей.
Ця кімната ще зовсім недавно була однією з трьох невеликих кают по лівому борту. Тепер перегородки знесені, тож утворилося одне приміщення — склад. Уздовж стін лежать бухти шістдесятиміліметрового нейлонового каната. Плетені поліпропіленові мотузки. Вісім комплектів восьмиміліметрової подвійної мотузки «кермантель» яскравих, альпійських, безпечних кольорів — давно знайомої мені по материковому льоду. Кожен комплект коштує 5000 крон, може витримати п’ять тонн, і це єдина у світі мотузка, яка розтягується на чверть своєї довжини.
Під стропами лежать алюмінієві драбини, фірнові якорі, намети, легкі лопати і спальні мішки. На металевих гаках, угвинчених у стіну, висять льодоруби, скельні молотки, ключки, карабіни, амортизатори і льодобури. І вузькі, що нагадують штопор, і широкі, які створюють такий отвір, що в нього угвинчують льодовий циліндр, так що можна утримати слона.
У металевих шафах, що тягнуться вздовж стін, відчинено кілька дверей, усередині лежать шлямбурні гаки, сонцезахисні окуляри, ящик із шістьма висотомірами «Томмен». Рюкзаки без рами, чоботи «Майндль», страхувальні комплекти — все прямо із заводу, упаковане в прозорий поліетилен.
Приміщення по правому борту також зроблене на місці трьох кают. Тут здебільшого драбини і мотузки, вогнетривка шафа з написом «Explosives»,[52] яка, на жаль, не відмикається Яккельсеновим ключем. У великих картонних коробках три однакових зразки якісної данської продукції — три двадцятидюймових «Manual winches» від Софуса Беренсена — ручні лебідки з трьома зубчастими передачами. Я не дуже розуміюся на передавальних числах. Але вони великі, як бочки, і здається, що можуть підняти локомотив.
Я вимірюю кроками довжину коридору. У мене виходить п’ять з половиною метрів. Там, де коридор закінчується, на рівень палуби піднімається трап. Нагорі розташовані вбиральня, кімната з фарбою, слюсарна майстерня, маленька кают-компанія, яка використовується як укриття від негоди під час роботи на палубі. Я приймаю рішення відкласти їх вивчення до наступного разу.
Але тут я змінюю рішення.
Двері, через які ввійшла, я зачинила на гачок. Можливо, тому, що коридор і маленькі кімнати інакше здавалися б пасткою.
Можливо, щоб побачити, якщо за мною загориться світло.
Тепер до мене доноситься звук. Не дуже гучний. Невеликий шум, якого майже не чути через шум гвинта й удари розбурханого моря об корпус.
Це звук металу, що вдаряється об метал. Обережний, але посилений гучним відлунням приміщення.
Я поспішаю вгору по сходах, щоб вийти на палубу. Нагорі є двері. Мій ключ відсовує собачку замка, але двері не відчиняються. Вони задраєні ззовні. Тоді я кидаюся вниз.
У темряві твіндека я відходжу вбік, сідаю навпочіпки і чекаю.
Вони приходять майже одразу ж. Їх принаймні двоє, можливо, більше. Вони рухаються повільно, досліджуючи дорогою приміщення навколо себе. Спокійно, але не надто турбуючись про те, щоб поводитися тихо.
Я відкладаю ліхтарик на підлогу. І чекаю, що «Кронос» хитнеться на високій хвилі. Коли це відбувається, я запалюю ліхтарик і відпускаю його. Він котиться до правого борту, а його світло бігає по колонах.
Сама я біжу вперед, намагаючись триматися ближче до стіни.
Але мені не вдається їх провести. Переді мною опиняється щось схоже на завіску. Я хочу відкинути її вбік, але вона закутує мене. Тут з’являється ще одна, що закутує верхню частину тіла й обличчя, і я кричу, але звук приглушений товстою тканиною і стає лише дзвоном у моїх вухах, запахом пилу і смаком тканини в роті. Вони обмотали мене пожежними ковдрами.
Не було ніякого насильства, все було зроблено акуратно і без жодного драматизму.
52
«Вибухові речовини» (англ.).