Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Я беру великий еластичний бинт. Він проводжає мене до дверей. Він порядний молодий данець. Йому б слід було плисти зараз на борту танкера Східно-Азіатської компанії. Він міг би стояти на містку одного із суден компанії «Лаурітсен». Він міг би сидіти вдома у тата з мамою в Ерескепінгу під годинником із зозулею, і їсти котлетки з червоним соусом, і хвалити мамині страви, і бути предметом батькових перебільшених гордощів. Замість цього він опинився тут. У гіршому товаристві, ніж він навіть може собі уявити. Мені стає його жаль. Він частинка хорошої Данії. Чесність, прямота, ініціатива, покірність, коротко стрижене волосся і порядок у фінансових справах.
— Сонне, — кажу я, — ви з Ерескепінга?
— Зі Сванеке.
Він приголомшений.
— Ваша мама робить котлети?
Він киває.
— Гарні котлети? З хрусткою скориночкою?
Він червоніє. Він хоче обуритися. Хоче, щоб його сприймали серйозно. Хоче підтримувати свій авторитет. Як і Данія.
Блакитні очі, рум’яні щоки і чесні наміри. Але навколо нього великі сили: гроші, бурхливий розвиток, наркотики, зіткнення нового і старого світів. А він і не зрозумів, що відбувається. Не зрозумів, що його терпітимуть, тільки поки він ітиме в ногу. І що це — уміння йти в ногу — все, на що йому вистачає фантазії.
Для того щоб покласти край усьому цьому, потрібні зовсім інші таланти. Грубіші, проникливіші. Набагато запекліші.
Простягнувши вперед руку, я плещу його по щоці. Не можу стриматися. Рум’янець піднімається вгору по шиї, немов під шкірою розпускається троянда.
— Сонне, — кажу я, — я не знаю, що ви робите, але продовжуйте в тому ж дусі.
Я замикаю двері своєї каюти, засовую стілець під ручку і сідаю на ліжко.
Кожен, хто довго подорожував у холодних краях, рано чи пізно опинявся в ситуації, коли не вмерти — означає не заснути. Смерть — частина сну. Той, хто замерзає на смерть, проходить коротку стадію сну. Той, хто вмирає від кровотечі, засинає, той, кого накриває щільна лавина мокрого снігу, засинає перед смертю від задухи.
Мені необхідно поспати. Але не можна, ще не можна. У цій ситуації деяким відпочинком є хисткий стан між сном і реальністю.
Під час першої конференції народів, що живуть у приполярних областях, ми виявили, що всі ці народи мають спільну легенду про Ворона — арктичний міф про створення світу. Ось що мовиться в ній про Ворона.
«Проте він теж починав у подобі людини, і він рухався навпомацки в пітьмі, і діяння його були випадковими, аж поки йому відкрилося, хто він був і що йому треба робити».
Розуміння того, що тобі треба робити. Можливо, це те, що мені дав Ісайя. Що може дати кожна дитина. Відчуття сенсу. Відчуття того, що через мене і далі через нього котиться колесо — могутній, нестійкий і разом з тим необхідний рух.
Саме цей рух виявився перерваним. Тіло Ісайї на снігу — це розрив. Поки він був живий, він давав усьому основу і сенс. І, як завжди буває, я зрозуміла, скільки він значив, аж коли його не стало.
Тепер сенс полягає в тому, щоб зрозуміти, чому він помер. Проникнути всередину, кинути світло на ту надзвичайно малу і всеосяжну окремість, якою є його смерть.
Я намотую еластичний бинт на ногу і намагаюся відновити в ній кровообіг. Потім я виходжу зі своєї каюти і тихо стукаю в двері до Яккельсена.
Він усе ще перебуває під хімічною дією. Але вона починає проходити.
— Я хочу потрапити на шлюпкову палубу, — кажу я. — Сьогодні вночі. Ти повинен мені допомогти.
Він зривається на рівні і прямує до дверей. Я не намагаюся зупинити його. У такої людини, як він, немає ніякої особливої свободи вибору.
— Та ти не при своєму розумі. Це закрита територія. Стрибни в море, дитинко, краще замість цього стрибни в море.
— Тобі доведеться це зробити, — кажу я. — Або ж я змушена буду піти на місток і попросити їх забрати тебе і в присутності свідків закотити твої рукави так, щоб можна було покласти тебе в медичній каюті, прив’язати ременями до ліжка і замкнути, поставивши охорону.
— Ти б цього ніколи не зробила.
— Серце моє обливалося б кров’ю. Тому що мені довелося б виказати морського героя. Але у мене не було б іншого виходу.
Він бореться з собою.
— Крім того, я б шепнула Верлену кілька слів про те, що ти бачив.
Саме це останнє зламало його. Він не може стримати тремтіння.
— Він розріже мене на шматки, — каже він. — Як ти можеш таке робити після того, як я врятував тебе?
Можливо, я і могла б змусити його зрозуміти це. Але потрібно було б пояснити йому те, чого я пояснити не можу.