Нарис загальної історії

Одна з найвизначніших особливостей політичного укладу в традиційній Європі — це важливість права та реальність механізмів і процедур, які дозволяють забезпечити його дотримання, у тому числі й проти князів. Генеалогію цього явища можна простежити двома шляхами: один із них сягає писаного римського права — продукту полісу з аристократично-олігархічним режимом, санкціонованого імператором, у цьому випадку Юстиніаном, — а другий веде до звичаєвого германського права — виробленого в племенах і в аристократичних громадах. Прямуючи цими шляхами, можна відтворити історію права в Європі й зрозуміти справжнє питання: чому римське та звичаєве право були збережені й розвинені сучасними монархіями так, що вони навіть отримали заслужену назву «правових держав»? Відповідь нам дають феодалізм і олігополярність.

Феодалізм і право тісно пов’язані між собою. Васальні зв’язки явно і за своєю суттю договірні та чітко визначають взаємні права й обов’язки васала і сеньйора. Своєю чергою та всупереч очевидності кріпацтво теж базується на договорі. Це — соціальний стан або становище, визначене юридично, де також визначаються права й обов’язки. Кріпак — це не раб, для якого, принаймні в римській, а надто в грецькій практиці, було притаманно перебувати «поза законом». Статус визначає поліс і ще те, що стан людини майже ототожнюється з громадянством і належністю до полісу. Якогось метека[21], вільну людину, яка мешкає в полісі, не будучи його громадянином, сприймають не як людину в загальнішому плані через те, що він не вписується в індивідуальні особливості полісу, а як жертву обмеження істоти, оскільки він не має доступу до політичної діяльності, яка означує людину. Але цей метек є зазвичай громадянином іншого полісу, з якого він виїхав, і з огляду на це він усе ж таки належить до людського роду навіть зі зменшеним статусом. Раб, навпаки, уже не громадянин жодного полісу й ніколи ним більше не стане, бо це — пляма, яку неможливо стерти. Це соціальне прокляття без можливого покутування пояснюється, можливо, обґрунтуванням, запропонованим Гегелем: грецький раб — це грецький військовополонений, тобто громадянин, який віддав перевагу нелюдському життю перед славною смертю. Європейський феодальний кріпак у жодному разі не раб, це — юридична особа. «Друге кріпацтво», яке розвивається у Східній Європі, а надто в Росії з XVI ст. у великих помістях-господарствах аристократії та апарату царської влади, неправильно дістало назву «кріпацтво», оскільки воно визначає статус кріпака, який вочевидь наближається більше до статусу раба, ніж кріпака в Західній і Центральній Європі шістьма віками раніше.