Нарис загальної історії

Монархії

Специфічний політичний режим європейських королівств — це поміркована ієрократія, поширена в доімперсько-му світі, тоді як на трьох інших ареалах — імперіалізованих або у вічному процесі імперіалізації, — усі ієрократії мають тенденцію до Абсолюту. Європейський виняток не можна приписувати еволюційній затримці та пережиткам первісних часів. Пояснення цьому слід шукати в неімперіалізації. Чим неімперіалізація та олігополярність Європи сприяли у вирішальний, якщо не у винятковий, спосіб створенню або збереженню трьох підвалин ієрократичної поміркованості, як от легітимності, законності та контролю влади короля?

Легітимність ієрократії характеризується трьома формами, які не властиві їй, але які вона визначає по-своєму. Ідеологічна легітимність ґрунтується на уявленнях, які подаються людям для обґрунтування не ролі, а її виконавця. Особа та династія, що претендують на владу, повинні переконати підданих не в тому, що королівству потрібен король, який би ним опікувався — можна постулювати, що це питання було вже давно вирішене, і всі або ті, з ким слід рахуватися, упевнені, що політії потрібен король, як сім’ї — батько, а стаду — пастух, — а в тому, що ця особа і ця династія мають легітимне право на здійснення цієї функції. Християнська історія завжди звертається до Біблії, і цей бік прив’язує її до азійської традиції суверена та династії, обраних якимось божеством або Богом. Ця традиція не йде аж до обожнення царя, за винятком Єгипту. Римський приклад реалістичніший. Незчисленні воєнні перевороти, які позначили собою історію імперії, підсилювали думку, що божим обранцем є той, хто переміг у битві за владу. Обидві концепції можна, на перший погляд, легко узгодити між собою. Досить постулювати, що шлях божого обрання проходить через змагання кількох кандидатів. У первісному світі такий підхід практикували часто. Проте цей аргумент не діє або діє погано проти божественної трансцендентності, про яку твердить Біблія, і ще гірше — проти євангельської проповіді любові. Приклад варварів спрямований у зовсім інший бік. У ньому наголошується на договорі між найпершим та рівними йому, і договір цей укладається на вигоду обом сторонам. Хто буде найпершим? Той, кого призначають рівні йому з огляду на його явні переваги, або той, хто сам пропонує себе і чия кандидатура затверджується рівними? Можливі всілякі варіанти, від невідпорної дії особистої харизми аж до демократичного чи квазідемократичного делегування влади.