Полтава
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Полтава». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Мороз з кождою хвилиною кріпшав. То не сніг політував на землю, а сипалися якісь тонесенькі колючки, пробивали найтеплішу шубу і вбивалися в тіло людини аж до шпікукості, ранили й калічили його.
Дрож пробігав по шкірі, зуби дзвонили, в руки й ноги запари заходили, а тоді в губі робилося млісно-солодко, перед очима хтось блискучими коліщатами грався, хтось тихеньким голосом найулюбленішу пісеньку наспівував, хотілося одного: присісти де-небудь хоч на хвилину, на маленьку хвилиночку тільки і задрімати.
Але такий вже зі своєї дрімки не будився.
Зима добре подбає про нього. Обтулить периною снігу, студеною долонею приплеще місце, де він лежить, і щолиш весною, як розтануть сніги й розцвітуться квітки, побачить тепле українське сонце жертву жорстокої зими. Жертв таких з найближчою весною буде більше, ніж за останніх сто літ коли-небудь бувало, бо й зими такої за минуле століття не було!
Була це зима, яка, здавалося, хотіла знесилити людей, відняти в них всяку охоту руху, вбити всяку енергію, зробити війну неможливою.
Так люди не давались.
Посередині валки вози й сани з батуринським лазаретом посуваються.
Між ними Мотря.
Коли валка зупиниться на хвилину, вона злазить зі своїх саней і обходить недужих. Обтулює їх, вкриває, з острахом дивиться, чи котрий на стужі не заков'яз.
Вона тепер їх одинокий ангел хоронитель, бо благий дід в Батурині остався. Що не напросилися його, їхати не хотів. На руїнах городу залишився — сам-оден.
Мотрі він з гадки зійти не може.
Бачить його серед могил і звалищ, одну живу душу поміж тисячами мерців.
А може, ті мерці живі для нього? А може, й він не живий, а дух?
І на ту гадку кров теплішою стає. Хочеться вести борню з ворогом і з зимою, хоч би зі світом цілим, за право життя, за те, щоб отся широка й багата країна не задубіла під подувом північного вітру, щоб вона діждалася своєї буйної, гарної, розкішної весни.
Дід з батуринського пожарища добув недогарки життя, Мотря роздуває їх, долонею обтулює свічку, щоб не згасла.
Ні, ні! Життя сильніше від смерті! Хай живе життя?
Вітер кидається на неї, снігом у лице сипле, собакою в руки гризе — "ау! ау! ау!".
Мотря сідає в сани, її обтулюють вовчою шубою, женуть.
Заморозь від кінських копит відривається, б'є візника в лице, до Мотрі скаче.
Поле біжить, утікає кудись, поспішає перевалитися за обрій, котрого і не видно. Дерева зриваються з місць, осніжені, волохаті, не дерева, а духи тих дерев, що були зелені літом, а осенею золотисті, гіллям, як руками, одні других чіпаються, метушаться, як у тривозі перед тим, що хоче з ними зробити зима. Вона вже добирається їм до коріння... Втікати, втікати, втікати!
Мотрі не зимно, а горячо. Вона стомилася до болю... За останні два годи вічність пережила... Не жалує... І не думає про себе... Почуває себе заодно з людьми, з полем, з землею. Вона — це вони, а вони — це вона... "Забути про себе, щоб не бути забутим", — сказав колись Войнаровський. І вона хоче забути... Забула... Її нема... Є тільки цей край, за котрий іде боротьба, і люди, які цю боротьбу ведуть... Щоб вони не зімліли, щоб не склали оружжя: ось чого вона боїться... Коли б могла глянути їм у душу! Рвала б її, бичувала, останні сили добувала би з тих душ, що позбуваються гарту, хлянуть, м'якнуть, маліють. Власну кров переливала би в їх жили...
Чуйкевич на засніженому коні прискакує до її саней. Кінь дихає горячо. Жар б'є від нього.
Чуйкевичеві очі горять.
— Не змерзла, Мотре?
— Ні, ні. Мені горячо. Вертай до гетьмана. Про нього дбай!
Він повертає конем. Вітри, як тічня голодних вовків, кидаються за ним. Виють, заводять, харчать. Поле біжить, дерева зриваються з місць, небо паде, земля перекочується за обрій, світ іде шкереберть.
Хтось хлипає, ячить, хтось крикнув, ніби з нього душу деруть, хтось зітхає востаннє у життю, хтось ригає прокльоном, регочеться божевільним сміхом: "Ха-ха-ха"...
Сунуться сани — то знімаються вверх, то падуть униз, як човни по морських валах, вози риплять, колеса до осей примерзають, то не коні, а білі снігові й ледяні груди вітер перед собою жене, — хора рука щораз то химерніше узори на безконечному білому полотні сірими нитками виводить...
Гетьманське військо назустріч невідомому ступає...
— Мотре, сонце моє!
— Пане мій!
Мов з-поза світу забутий голос гуде: далеко, дуже десь далеко.
"Забути, забути про себе, щоб не бути забутим"... — нашіптує другий голос, той, що в душі сидить.
Він сильніший від вітру, від скрипу возів, від усього...
Балка посувається вперед.