Полтава
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Полтава». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Батько бачив. Задуманий ішов і на бороду йому на-столочив.
— На бороду?
— Борода у його довга-довга, поміж деревами в'ється, як ріка.
— Зелена?
— Сірувата, як туман.
— Наступив, кажеш, — і що?
— Як не зірветься з місця, як не трусне собою, — весь ліс задрижав. Застогнали старезні дуби, а він лиш ф'ю! Сів на хмару і просто на наш хутор чкурнув. І що?
— Що? Заки батько з лісу додому добіг, стріху з хати зірвало, перевернуло клуню, а на нивах такий град лежав, як кулаки.
Шаблями поправляли в огнищу жар. Все хтось нового дерева приносив і біля жару клав, щоб розмерзало.
— А я чув, що це цар мороз на нас наслав.
— Може, й він, — притакував дехто.
— Білий цар, він зимі нову резиденцію будує — Пітербург. Зима з ним у згоді.
— Чортів брат
— Сам чорт.
Попали на відому тему про царя-антихриста, й оповіданням не було кінця.
— І хотілося гетьманові з нечистим воювати?
— Мусів. З антихристом спілку тримати гріх.
— Нема більшої сили від мусу.
— Мус — найбільший пан.
Огонь ніби притакував їм. То знов буцім насміхався, висолоплюючи червоні язики.
— Не побороти чоловікові нечистої сили.
— Не побороти! Хіба що Бог поможе.
— Хто його знає, які замисли Божі.
Розмова вривалася. Дикий крик шилом уші колов.
— Верещить, ніби з його шкуру деруть.
— А ти ж як хотів, щоб співав? Чує чоловік, що замерзає на варті, і кричить, щоб злюзували.
— Нинішної ночі багато бранців на варту пішло.
— Бранців?
— Полонених, москалів, сасів тощо.
— Чому ж то так?
— Швед вигадав. Варта стояти мусить, а має мерзнути свій, так краще хай замерзає ворог.
— А не зрадить такий?
— Не має що. У таку стужу навіть москаль, мов медвідь, у гаврі сидить.
— Шведи і собак на варту ставлять.
— Це найпевніші вартові.
Дикі верески пронизували воздух, як мечі. Гурти біля огнищ скупчувалися. Люди тулилися до себе. Всували голову в тулів, руки в рукави, кождий в себе влізти хотів.
— Москалі коням черева розпорюють, щоб руки погріти. Наш чоловік того не зробить. І худобина — Божий твір. Гадаєш, вона розуму не має? Страдає, як чоловік. Розказували про розум звірів.
— Кажуть, що цар і над звірем силу має.
— З нашої сотні бачив оден, як він на оленю їхав.
— Де?
— У лісі, як блискавка летів.
— І воюй же тут з таким!
Замовкли, бо затріщав сніг, хтось надходив. Середнього росту худощавий чоловік, у високих чоботях, у старому зношеному футрі, якого в нас і сотник не вдягнув би.
Король!..
Зривалися з місця і віддавали честь. Довга тінь шульгала по снігу.
— Цей і морозу не боїться.
— Примір дає. Страдаєте ви, знайте, що й я страдаю.
— Ох, не розкошує він, ні.
— А може, це дух...
— Ні, король, чули ж, як сніг під чобітьми скрипів.
— Дивний.
— Не будь він такий, так не пішли би за ним шведи Бог вість куди.
— Примір — велика річ.
— А наші?
— Гетьман старий.
— Так полковники!
— Спаніли і збабіли.
— А Мотря ходить. Бачив сам, як замерзлих снігом відтирала!
— Несамовита... Знов хтось ішов.
— Цитьте!
До огня наближався Мручко.
— Доброго вечора панам! Козацький морозець, що?
— Запорізький!
— А може б, ми так розігрілися, панове що?
— Може б, і розігрілися, але як?
— Горілкою, гадаєте? Ні. Від неї не оден замерзне нинішньої ночі.
Мручко був цілий заволохачений від інею, а вуса з лиць звисали йому, як два скапи зі стріхи.
— Присядьте на хвилину та обігрійтеся, пане сотнику.
— Нема як. Охотників збираю.
— Та присядьте ж бо.
Послухав, пустили його до вогню, і з вусів стало йому скапувати, як зі стріхи дощівка.
— А нащо вам охотників, кажіть.
— У недалекому лісі москаль. Не вену, як мені ворог під боком.
— Розуміємо. А як ви гадаєте, кіньми чи пішо?
— Пішо, бо розігрієшся, як ідеш.
— Гаразд. Має гинути чоловік від морозу, так уже краще від шаблі.
— Або від куль. Ходім!
— Ходім.
Піднімалися, осмотрювали мушкети, ішли.
— Куди, товариші? — питали їх ті, що біля сусідніх огнищ сиділи.
— Сотник Мручко веде.
— Як Мручко, то підемо й ми.
— З Мручком весело йти.
— Хоч би й на смерть.
— Авжеж, авжеж...
І Мручків відділ ріс.
XII
Гетьман встав нині скорше, як звичайно. Він тепер спати не може. Безсонниця, на яку нездужав король, і його навістила...
Добре то казав король Карло, що непередбачений припадок — це найгірший ворог.