Понад три дні Вогнерукий з Меґі та Фаридом добиралися до Мишачого млина. Три довгі, сірі дні, за які Меґі не вимовила й слова, хоча Фарид намагався підбадьорити її. З неба мрячило, і вже невдовзі жоден із них не пам'ятав, як це — спати в сухому одязі. Лише коли якось увечері перед ними відкрилася темна долина з млином, із-за хмар проглянуло сонце. Сідаючи за пагорби, воно заливало золотом річку й покриті гонтом дахи. Жодна інша хата не виділялась так, як мельникова: кілька стаєнь, млин, велике дерев'яне колесо, глибоко занурене у воду. Берег річки, на якому стояв млин, поріс вербами, тополями, вільхою, дикими грушами та евкаліптовими деревами. Перед сходами до млина стояв віз, його саме завантажували мішками. Крім чоловіка й хлопчика, котрий, побачивши подорожніх, побіг до будинку, нікого не було видно. Все виглядало мирно й спокійно, дзюрчання води заглушувало навіть цвіркотіння цикад.
— Ось побачиш, — прошепотів Фарид до Меґі,— Феноліо щось написав. Неодмінно.
— Ми запитаємо про листа і рушимо далі, — мовив Вогнерукий. — Сюди приходить чимало людей, і після того, що трапилось на дорозі, тут з'являться солдати. Як на мене, нам би зачекати, щоб усе знову втихомирилось, але…
— А якщо листа ще немає? — занепокоєно поглянула на нього Меґі. — Я ж написала Феноліо, що чекатиму на листа тут!
— Пригадую, що ніколи тобі не дозволяв йому що-небудь писати.
Меґі промовчала, а Вогнерукий знову зиркнув на млин.
— Сподіваюся, що Хмароходець доставив листа за призначенням, і старий нікому його не показав. Тобі не треба пояснювати, що можуть накоїти літери.
Він востаннє озирнувся, аж потім вийшов із прихистку за деревами. Подав знак Фариду й Меґі йти за ним і подався до млина. Перед дверима млина на сходах сидів хлопець, і кілька курок, сокорячи, розбіглися, коли Ґвін метнувся до них.
— Фариде, злови кляту куницю! — наказав Вогнерукий, свистом підкликаючи до себе Пронозу.
Ґвін зашипів на Фарида, прослизнув між його ноги й пострибав за куркою. Сокорячи, птаха пурхнула по сходах млина вгору, за нею повз хлопця промчала куниця. За мить кудкудакання стихло, і Меґі стривожено поглянула на Вогнерукого.
— Чудово! — пробурмотів він, даючи заскочити до свого наплічника Пронозі. — Куниця в борошні й мертва курка. Ми завоюємо прихильність до себе! От, згадай чорта…
Чоловік, котрий завантажував воза, обтріпав запорошені борошном руки об штани і підійшов до них.
— Перепрошую! — вигукнув назустріч йому Вогнерукий. — Де мельник? Я, звісно, заплачу за курку. Ми тут, щоб дещо забрати. Листа.
Чоловік зупинився. Він був на цілу голову вищий за Вогнерукого.
— Тепер я мельник, — сказав він. — Мій батько помер. Листа, кажете? — Він уважно оглядав подорожніх. Найдовше він затримався на обличчі Вогнерукого.
— Так. Листа з Омбри! — відповів Вогнерукий, поглядаючи вгору на млин. — Чому він не меле? Селяни не приносять зерна чи робітники перевелися?
Мельник стенув плечима.
— Вчора один приніс вологу спельту. Висівки посклеювали жорна. Мій робітник годинами намагається очистити їх. Що то має бути за лист? І для кого? На чиє ім'я?
Вогнерукий задумливо поглянув на нього.
— То ви маєте листа?
— Він для мене, — сказала Меґі й підійшла до мельника. — Меґі Фольхарт. Так мене звати.
Мельник пильно поглянув на неї — на її брудну сукню, її сплутане волосся — і кивнув.
— Він у мене там, — сказав він. — Я так багато розпитую лише тому, що лист, який потрапляє у чужі руки, — небезпечна річ. Заходьте, я лиш завантажу мішок.
