Чорнильна кров

Саме таким Мо й уявляв собі Сутінковий замок: величезні вежі, важкі й округлі, бійниці, мов западини між срібнодаховими зубами. Мо здавалося, що він бачить перед собою слова Феноліо: «Сутінковий замок, суворий наріст на морі, кожен камінь відшліфовано криками, мури липкі від сліз і крові». Так, Феноліо гарний оповідач. Срібло облямовувало зубці й брами, тяглося вздовж мурів, мов слиз слимака. Змієголов любив цей метал, який його піддані називали слиною Місяця, можливо, тому, що якось алхімік вселив віру в те, ніби срібло відгонить білих жінок: вони ненавидять віддзеркалення своїх блідих облич.

З усіх місць Чорнильного світу оце Мо вибрав би в останню чергу. Втім, у цій оповідці не він обирав свій шлях, багато чого було визначено наперед. Оповідка навіть дала йому нове ім'я. Часом Мо здавалося, ніби воно й насправді його. Неначе він носив у собі ім'я Сойка, як насіння, що у цьому світі проросло зі слів.

Він почувався ліпше. Його все ще лихоманило, перед очима неначе було матове скло, проте цей біль був лагідною кицькою порівняно з хижаком, який ще розшматовував його у шпільманському таборі. Мо міг сідати, зціплюючи зуби, міг повертатися до Рези. Він рідко випускав її з поля зору, неначе міг захистити від поглядів солдатів, їхніх стусанів. Її вигляд ятрив більше за рану. Коли за нею та іншими полоненими зачинилась брама Сутінкового замку, Реза від виснаження ледь трималася на ногах. Вона зупинилася і поглянула вгору на мури, які її оточували, як мишеня, що розглядає мишоловку, в яку потрапило. Один із солдатів підштовхнув її держаком списа, Мо з задоволенням схопив би його за горло й задушив би. Ненависть бриніла йому на вустах і в серці, і він проклинав власну слабкість.

Реза поглянула на нього, намагаючись усміхнутись, та була надто знесилена, і він побачив її страх. Солдати загнуздали коней, оточили полонених, неначе їм було куди тікати поміж прямовисних мурів. Гадючі голови, що підпирали дахи й карнизи, не залишали сумніву в тому, хто був господарем цього замку. Вони дивилися згори на безпорадний гурт, висолопивши роздвоєний язик з вузької пащі, вирячивши очі з червоного коштовного каміння, полискуючи срібними лусочками на головах, мов риб'ячою шкірою у місячному сяйві.

— Сойку ведіть до башти! — полинув голос Рудого Лиса широким внутрішнім двором замку. — Решту до в'язниці!

Вони хотіли розлучити їх. Мо бачив, як Реза, ледь тримаючись на ногах, підійшла до Рудого Лиса. Один із кінних так грубо відштовхнув її чоботом, що вона впала. І Мо відчув біль у грудях, немов ненависть породила щось. Нове серце, холодне й черстве, готове вбити.

Зброя. Якби він мав бодай яку зброю, один з огидних мечів, які всі вони носили за пасками, або ножа. Здавалося, у світі не було нічого більш жаданого, ніж отакий гострий шматок металу.

Вони стягнули його з воза. Мо мало не падав, однак тримався прямо. Четверо солдатів схопили його, і він уявив, як вбиває їх, одного за одним. А в грудях нове холодне серце відбивало такт.

— Гей, обережніше з ним! — гаркнув Рудий Лис на чоловіків. — Гадаєте, я увесь триклятий шлях тягнув його сюди для того, щоб ви, телепні, його тепер уграли?