Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Нащо Лілі дивиться на нього?! Нащо впиратися в нього своїми очима? Хай зникне! Але вона лишилася. Мовчазна, випростана, оголена сиділа вона в цьому блискучому шатрі. Він опустив пістолет і відвернувся, відвернувся від неї і від свого хазяїна, не засуваючи штору, вийшов на веранду, на свіже повітря.
Він смертельно втомився. Смертельна втома — таке ж буває? Від несамовитого болю в плечах і дурма-ну-анестезії, який йому час від часу давав ром, Амбрас забув так багато слів. А в потоці нових слів та імен, що пробивалися до затемненої кімнати після полудня з дворів та садів фазенди, навіть його власна мова часом здавалася незрозумілою та чужою. Смертельна втома. Навіть у таборі він ніколи не почувався таким виснаженим, як у ці перші дні нового року.
Йди геть, сказав він Лілі, коли вона одного разу ступила в темряву його кімнати, і стала розповідати про розчищені дороги та звістку з Ріо, і спитала про його болі. Він знав, що вона почала прощатися. Ще кілька днів — і вона буде в Сантусі. Іди вже, я смертельно втомлений.
Але вона поклала свої долоні на його палаючі плечі. І те, що відбулося потім, лиш показало йому, як давно він не належить до живих. Не її губи він відчував на своєму чолі, на щоках, на губах. Не її волосся струменіло в темряві крізь його пальці. А слова, що досягали його свідомості і лишалися невимовними, складалися в одні й ті самі фрази, які наче самі по собі, монотонно й механічно сотні разів повторювалися в ньому цієї ночі, хоча він жодного слова не вимовляв: Я здорова. У мене все добре. Де ти був, мій любий. Не забувай мене.
Чи існує ще цей засипаний глибокими снігами берег озера, де завтрашній день, січнева неділя, називається днем Трьох святих царів? А скрижанілі на скло, дзвінкі моорські очерети, метрові снігові замети над руїнами баракового табору біля каменедробарки — це спогад чи ілюзія?
В бухті Пантану на Трьох царів було так спекотно, що над одним із багатьох островів, які, ніби голови стада на плаву, виднілися в далекій та найдальшій морській синяві, здійнявся стовп диму. Муйра, стоячи з гостями патрона на фазенді поруч з кліткою ягуара, вказала понад іржавими ґратами на дим, що розсіювався над океаном, і сказала: «Сельва горить», а потім кинула чорному амазонському ягуарові шмат м'яса. Під січневим сонцем навіть сире, пріле листя або мертвий чи поламаний бурею чагарник за лічені години ставав нехай і гнилим, але запалом.
Ягуар розгублено і знавісніло метався з боку в бік, наступаючи лапами на тіні ґрат, що косими сходинками падали на долівку його клітки. Увесь у плямах присохлих і відкритих гнійників, він не зважав ані на мух, які його переслідували, ані на м'ясо.
— Короста в нього, — сказала Муйра. — Сеньйор Плініу його пристрелить.
Але гості патрона раптом втратили всяку цікавість до хворої тварини, їхню увагу привертав тонкий, розвіюваний у блакить стовп диму. Як вона сказала? Як називається той острів? І Муйра, заскочена такою різкою зміною фокусу, повторила назву, яка була їй настільки звичною, що переклад її прозвучав як вульгарна лайка: Ілья-ду-Кан. Собачий острів.
34. Пожежа в океані
Січневі пожежі у сельві були в'ялими і блукаючими, грози та зливи знов і знов, іноді протягом цілого дня, відбивали їхні атаки, а вони все одно переховувалися в нетрях, по згарищах, виповзали із засади, ідучи в новий наступ, і врешті, знесилені дощем та непереможною вологістю, гасли поміж зелених сутінків непролазних лісів. Більшою небезпекою, ніж сама ця плутана пожежа, для мисливця чи наглядача, були звірі, що в паніці втікали із зони вогню: отруйні змії, які кусали кожного ворога, що ненароком заступив їм дорогу до спасіння, а на Ілья-ду-Кан ще й ті дикі собаки, яким острів завдячував своїм іменем.
Муйра не могла сказати хазяйським гостям, протягом скількох років Собачий острів був тюрмою, забороненим місцем, яке охоронялося бійцівськими псами. Собаки, як розповідали в Пантану, однаково люто кидалися і на незваних прибульців, і на втікачів. Муйра ще зубрила у школі фазенди vitorias бразильської армії, коли сенат у Сан-Паулу постановив перевести тюрму на континент і там розширити. Чотири ряди кам'яних будівель з ґратами на вікнах, мол та обладнаний пляж знов тоді занурилися в джунглі. В'язні та їхні вартові вже давно були під брязкіт корабельних ланцюгів кудись вивезені, а рибалки все частіше чули на острові собачий гавкіт: декілька бестій, очевидно, лишилися там, покинуті, вигнані чи просто забуті. Хто може то тепер сказати напевно. Факт у тому, що кожне наступне покоління, нащадки тодішніх псів, усе більше дичавіло, боялося людей так само, як і їхня здобич: вони любили бути в тіні, вдень ховалися на узліссі, на берег виходили рідко; рибалки і птахолови, що ночували іноді поміж руїн тюрми, полювали на них з дробовиками, а то й з гарпунами.