День гніву

А Семенко стояв, розтирав змертвіле рам’я, і свічада обабіч, на всю стіну, в золочених рамах — котре розколене, бо пальнув у нього, віватуючи, якийсь молодець, котре ще ціле, змеркле від пороху, — мигтіли вогняними кипучими озерами. А Семенко плив ними, юнак-богатирчук, юнак-чародій, і не хвилювалась шарлатна тафля[434], коли підпливали до юнакового дуба зчудовані гнучкошиї лебеді й сікли плесо рожевавими крильми. Прозорокрилі русалочки сновигали над самим свічадом, сідали на краєць дуба й бистрооке гаддя із підводного блідо-зеленого вориння стежило за дубом, й утінка, й хорустіль[435], й бекач зривалась з очерету, й інша озерна птиця бралась над дубом і, чаклована, підлітала за ним аж до самого чорнолісу, що глядівся в свічадо, виглядав юнака-характерника…

— Тягни сюди його, викрутило б йому гирю, скільки поклав молойців, галахура!..

Обсмалені порохом, у покривавлених полотнянках вели битні гайдарі зі сходів, що на горище, ченця. Викурили його вкупі з останніми оборонцями; з горища спасались через вирізи в башточках, їх і стріляли з кружґанку, як горобців, а цього, завзятющого, казали, ледве повалили, либонь ще відбивався стилетом і гризся. Був це хмурий гостровидий чернець, зо стисненими від болю зубами, либонь ледве йшов, кульгав, кров вистігами текла по взятому порохом, страшно худому обличчі, чорні вирла лише спалахували спідлоба: «Молись, собача душко, — приговорювали, — вже тобі тут амінь».

І Семенко здригнувся. В дзеркалі, серед осідаючого пороху й пилу, майнуло це обличчя, знавісніле ненавистю-мукою, зі струмками крові, що текла з розбитого блідого чола й заливала перенісся, орлій ніс і тонкі, аж сині уста.

— Брате, — скрикнув Семенко, — брате, Юрію мій…

Здригнувся й чернець, на мить його смертельно виснажене обличчя злагідніло, але тільки на мить.

— Молойці, — кинувся Семенко до гайдарів, — ченця дайте мені, вже я його випитаю…

— Мотузок припаси, братимцю, — гукнув гайдар-одоробало, мотнувши чорнючою гривою, — гаспидський викрутень, кажуть, очі свердлував нашим попам своєю рукою!..

— Доберу, молойці…

Подались далі, де чувся жіночий лемент, а Семенко відчинив двері в другу світлицю — там нікого не було. Але Семенко поковзнувся: аж під двері підійшла кров, дві шляхтянки лежали в крові, заподіявши, видно, одна другій смерть.

— Поговоримо, брате, — сказав Семенко.

— Мертві не почують нас, — глузливо посміхнувся брат Домінік і захитався. Семенко посадив його й метнувся за водою. Шарпнув батистове покривало з подушок, обтер братові лице, нашвидкуруч обв’язав йому голову.