День гніву

Бернардин, ідучи через площу, спинився: його вразили ці тіні, що побігли до підвалля. Він постояв, може, надійде варта. Пішов. А два фюзілієри[426] Корффової компанії взялись за поруччя, щоб іти дерев’яними східцями на мур при барській брамі. Місяць ніжно-ніжно погладив довгі дула мушкетів, гребені кірас. Фюзілієри бурмотіли, їх морив сон. Втім, з виступця на них звалилось мокре, кошлате. Вони навіть не встигли крикнути. Поміж зубами муру, куди припирали східці, станув профос[427], він обходив городні й бійниці, й ця шамотнява внизу його спинила.

— Qui est?[428] — сходи скріпили, хтось ішов знизу, поруччя тряслись.

— Qui est?.. — профос підвів курок пістоля.

— Wisniovecii princepis equites[429].

Купа йшла нагору; передній вже наближався до муру.

— Qua ex manipula?[430] — крикнув, пильно приглядаючись, профос.

— Manipula sexta[431]…

Профос хотів спитати, чому шоста маніпула, адже ж шоста… Але його кіраса раптом розкололась, раптом розкололось і чоло, і ця ясна ніч стала чорною свистючою прірвою. «Семенку, сюди…» — передні вже сіклись, стрибнувши з муру в городню під брамою, сіклись із рейтарами, що, почманілі, ще зовсім сонні, просили пардону. Під склепінням стало зовсім темно; ліхтарню, що стояла на карнизі, скинув котрийсь нароком, і люди вже губились у темряві, вже, клянучи, тратили голову. Бераха нетерпляче волав, по східцях з ближньої стрільниці бігли на мур і стрибали сюди, у під’їзд до брами, оружні люди. Семенкові з Берахою підперли плечима запору, Бераха вибивав каменем глоби в замку, відвалював навалене вервення, а Семенко з трьома брав на шаблі жолдаків, що напирали. Брама закректала, зойкнула, просвіт розтяв темінь. Бераха вже палив із пістолів, фоса знічев’я зайнялась плесками, з мурів озвались самопали, Семенка припирали вже до брами, в тумульті, в січі вже він не розбирав, де свої. Але перші, що вискочили на берег, перепливши фосу, мокрі, як щурі, з ножами в зубах (а за ними інші, кого не підкошував вогонь з мурів), бігли в браму, в бігу вириваючи з-за поясів голі шаблі. З того боку, з осоки, кидались у чорну топку тонь купи за купами, дальші підтягали готову фашину, вервення, колоди. Піскові видми, що мертвіли досі в місячній німоті, ожили, шанцями й ровами плила чорна мурашва мужви, а тут — у брамі, осяяній полум’ям (хтось запалив смолу в бочках), — Семенкові з допомогою піхоти зім’яли німецьке жолдацтво, взяли його під ноги й купою врубувались уже на підвальний майдан. На мурах скрізь, від вежі до вежі, на всіх бійницях вже трубили тривогу. А одноокий полковник Кошка, що лежав ще по тому боці, за бруствером, викресав вогню до люльки. «Не брехав жидовин, відпер браму. З Богом, людкове!..» Підвівся й махнув єдиною рукою, сурмач здалеку бачив відблиск його панцеря під кобеняком. Жоломіґа жалісно вереснула, сурму почули в хвоїні, суремка, як сопілка, скликала гайдарів, а з хвоїни, з розвалених хиж над фосами, біля барської брами, де стояв Габач, ще далі — в шанцях ігумена Жеребила, з північного боку спалахували суремки, жоломіґи, дуди, флейти, — й земля сколихнулась, і бодяччя заскрипіло, й у фосах заблимали зорі, й задудніли-заревли контрескарпи, затріщали палісади — то Кошчині тисячі рушили в штурм за Заслав.