Нічний черговий

— Можливо, не помре.

— Можливо.

Далі ми їхали мовчки.

— Мабуть, мені краще зустрітися з ним наодинці,— сказала Лілі, коли ми під'їхали до дверей гарного будинку з червоної цегли.

— Звичайно,— погодився я.— А в мене буде час відвезти ваші речі в готель. Якщо я вам знадоблюсь, я буду вдома.— Я поцілував її в щоку і зачекав, доки вона зникла за дверима лікарні, така ладна в своєму коричневому пальті.

Додому я повернувся, коли вже споночіло. На подвір'ї стояла машина, якої я ніколи раніше не бачив. «Знов якийсь репортер»,— з відразою подумав я, відмикаючи двері. Машини Евелін у гаражі не було, і я здивувався, кого це Анна впустила без неї. Я зайшов у дім. У вітальні сидів якийсь чоловік і читав газету.

Коли я увійшов, він підвівся.

— Містер Граймс? — запитав він.

— Так.

— Я дозволив собі приїхати до вас і зачекати вас у вашому будинку,— сказав він ввічливо. Це був високий інтелігентного вигляду чоловік зі світлим чубом. Він був одягнений у легкий темно-сірий костюм і білу сорочку з темною краваткою. На репортера він не скидався.— Моє прізвище Венс,— відрекомендувався він.— Я — адвокат і прийшов до вас від імені свого клієнта. Мені потрібні сто тисяч доларів.

Я підійшов до буфета, де в нас зберігалося віскі, і налив собі трохи.

— Вип'єте шотландського? — спитав я у гостя.

— Ні, дякую.

Я взяв свою склянку і сів на стілець проти Венса. Той лишився стояти, стрункий, тендітний, зовсім не схожий на людину, що прийшла загрожувати життю.

— Я чекав, що ви з'явитесь,— сказав я.

— Потрібен був деякий час,— мовив він. У нього був низький сухий спокійний голос. Такий голос швидко набридає тому, хто його слухає.— Знайти вас було нелегко. На щастя...— Він вказав на газети.— Вони зображують вас героєм.

— Це тільки здається,— заперечив я.— Будь-який порядний вчинок у наш час видається геройством.

— Ви маєте рацію,— погодився він і роззирнувся по кімнаті. З дитячої саме долинув плач немовляти.— А у вас тут чудово. Мені дуже сподобався краєвид.

— Так,— мовив я і відчув себе дуже втомленим.

— Мій клієнт дає вам три дні на те, щоб ви повернули гроші. Він не хоче ломитись у відчинені двері.

Я лише кивнув у відповідь. Навіть це коштувало мені неймовірних зусиль.

— Я зупинився в готелі «Блекстоун». Чи ви воліли б мати справу зі «Святим Августіном»? — Він посміхнувся.

— Нехай буде «Блекстоун»,— погодився я.

— Бажано було б одержати гроші в тих самих купюрах,— мовив Венс,— тобто в стодоларових асигнаціях.

Я знов кивнув головою.

— Отже,— сказав він,— гадаю, ви встигнете все зробити. А тепер мені час їхати.

Вже на порозі він зупинився.

— Ви не спитали мене, від кого я прийшов,— сказав він.

— Ні.

— І то добре. Я однаково не зміг би відповісти на це запитання. І все-таки хочу сказати, що ваша... ваша втеча... принесла вам певну користь. Це повинно зменшити прикрість від повернення грошей кільком... кільком дуже визначним особам.