Нічний черговий
- Автор: Шоу Ирвин
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Леся Валентиновна Маланчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нічний черговий». Краткое содержание книги:
Він був нічним портье. Маленькою людинкою, яка не сподівався на зміни до кращого. Але таємна загибель одного з постояльців готелю відкрила для нього двері в інше життя, яскраве, шикарне, деколи авантюрне та небезпечне, але завжди стрімке та захоплююче.
— Що тут скоїлося? — запитав один із них хрипким голосом.
— На нас вчинили напад. Двоє чоловіків. Вони сховалися десь поблизу в лісі. Мого друга поранено. Нам треба негайно їхати в лікарню.
— Чия це рушниця? — спитав поліцейський, нахиляючись до моїх ніг, щоб підняти її.
— Їхня.
— І ви кинулись на людину з рушницею? — недовірливо запитав поліцейський.
— Не я, він.
— Свята людина,— лагідно сказав поліцейський.
Він допоміг мені влаштувати Фабіана в кабіні, а його напарник, худорлявий чоловік в окулярах, пішов оглянути покинуту бандитами машину.
— Так воно і є, це — та сама машина,— повідомив він, повернувшись назад.— Ми її розшукуємо. Вчора вночі її вкрадено в Монтоку. Вам пощастило.
— Дуже,— скептично відповів я.
Він з цікавістю поглянув на Прісціллу, яка все ще билася в істериці, але нічого не відповів.
— Їдьте за нами,— звернувся він до мене.— Ми покажемо вам дорогу до лікарні.
Ми поїхали слідом за поліцейською машиною, на якій мигтів сигнальний ліхтар і голосно завивала сирена. По дорозі нам трапилася спочатку одна, потім ще одна патрульні машини, яких, напевно, скликали по радіо.
Операція тривала три години. Фабіана ми привезли в лікарню непритомним. Поглянувши на Прісціллу, черговий лікар дав їй якісь таблетки, щоб вона заспокоїлась, і відіслав її в ліжко. Я сидів у передпокої і намагався відповісти на запитання, що їх ставили мені поліцейські: який вигляд мали ті двоє? Що ми робили в лісі в такий час? Хто ця дама? Як усе відбувалося? Чи збирався я поранити кого-небудь, коли стріляв? Відповідати було важко. Мозок мій стомився і зовсім не хотів працювати. Я ніяк не міг розтлумачити поліцейським, хто така Прісцілла Дін і чому вона забула свою адресу. Зі мною розмовляли чемно, без тіні підозри, але весь час повторювали ті самі запитання, тільки в іншій послідовності. Як тільки Фабіана відвезли в операційну, я подзвонив Евелін і сказав, що з Фабіаном стався нещасливий випадок, але в мене все гаразд, і їй нема чого тривожитись. А деталі я розповім, коли повернуся додому.
Приблизно опівночі прийшов молодий поліцейський і сказав, що ті двоє здалися самі.
— Ви не поранили жодного з них,— сказав він, усміхнувшись.— Завтра вранці вам доведеться приїхати в поліцію для ідентифікації злочинців. І дамі теж,— додав він.
Коли Фабіана везли з операційної, вигляд у нього був мирний і спокійний. Лікар, що вийшов слідом, знімаючи гумові рукавички, сказав:
— Радіти поки що нема чого. Через добу знатимемо точніше.
— Через добу...— похмуро мовив я.
— Він ваш близький друг? — спитав лікар.
— Дуже близький,— відповів я.
— А звідки в нього той жахливий шрам на грудях і животі?
— Шрам? Я ніколи не бачив ніякого шраму.— Від подиву я навіть закліпав очима. Адже я ніколи не бачив Фабіана роздягненим.
— Схоже на слід від шрапнелі,— мовив лікар.— Він був поранений на війні?— Лікар був молодий, приблизно мого віку. Цікаво, що він знає про війну?
— Так, він воював,— потвердив я.— Але він ніколи не розповідав мені про поранення.
— Вік живи — вік учись,— зауважив лікар.— На добраніч.
Коли я виходив з лікарні, у мене перед очима щось спалахнуло, і я мимоволі зупинився. Але це був тільки репортер, який надумав мене сфотографувати. «Зачекай до завтра, друже,— подумав я,— коли Прісцілла Дін з'явиться у поліції. Там тобі буде що знімати».
Я повільно вирушив додому. Евелін чекала на мене, ми випили в кухні трохи віскі, і я їй усе розповів. Коли я скінчив, вона закусила губу і сказала:
— Мерзотниця! Я б задушила її власними руками.
25
Уранці вся ця історія разом з моїм фото з'явилась у більшості лонг-айлендських газет. Звичайно, там були і фотографії Прісцілли. Перш ніж їхати в поліцію, я подзвонив у лікарню, і там мені сказали, що Фабіан саме спить і про відвідини зараз нема чого думати. Прісцілла приїхала в поліцію раніше за мене у супроводі ескорту поліцейських. Там на нас уже чекало не менш як десяток репортерів. Потім ми обоє посвідчили, що впізнали бандитів. Щоправда, я не міг збагнути, як це Прісцілла могла їх упізнати, коли вона так і не вийшла з машини та ще й весь час репетувала. Але й незважаючи на це, вони у всьому зізнались, і наша участь у цьому була чистою формальністю.
При денному світлі обидва чоловіки мали зовсім інший вигляд. Власне, вони були ніякі не чоловіки, а молоді хлопці років по вісімнадцять, з гидкою прищавою шкірою та пухкими дитячими вустами. Важко було повірити, що кілька годин тому вони поранили людину і хотіли вбити мене, а я хотів убити їх.