Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Посидів трошки, посидів:

— А що, дядино, чи у вас є що вечеряти, чи й ні?

— Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас і горшків немає, та ми не знаємо, у чім що і варити.

Посидів той парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукає в двері:

— Дядьку, одчини.

Одчинив бідний хату.

— А нате лиш, дядьку, оце дітям вечерю приніс.

Коли туди — аж він повні приполи усякої харчі держить. Як почули діти про вечерю, так не дали йому й на стіл покласти: хто за сало, хто за паляницю, хто на піч, а хто в запічок… Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:

— Спасибі тобі, парубче.

— Ні за що, дядино, дякувать. Сідайте ось — повечеряємо вкупі.

Сіли і повечеряли гуртом, Богу помолились, полягали спати.

Вранці встали:

— А що, дядьку, будемо робити? Треба щось видумать, а то без діла б буцімто ніяково.

— Та що ж його робить?

— Як нема хазяйства, то давайте хоч лісу будемо плести коло двору.

— Так хмизу нема.

— Ну, так завтра буде хмиз.

— Так нема ж грошей.

— Та й гроші завтра будуть. А хто це, дядьку, поряд з вами живе?

— Не питай, небоже.

— А що ж таке?

— Це, — каже, — брат мій живе. — А сам аж задихнув.

— Такий багатий, та вам при бідності нічого не дає?

— Та він і хвіртку замкнув, не то, щоб що давав.

— Отакі багаті брати? Е, чекай же, дядьку, він колись буде давать.

Побалакали собі та й пішли в хату. (Надворі балакали.) Тепер уже сіли вечеряти не за голий стіл, уже щось було на столі. Полягали спать. Як уже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком устав, вийшов з хати, причинив за собою двері, пішов прямо до пана. Забравсь до нього у комору, розбив скриню з грішми, набрав повні сакви червінців та й пішов. Прийшовши додому, пішов на город, вирив яму, закопав сакви з грішми, а трошки грошей поклав собі в кишеню. Пішов у хату й ліг.

Вранці встали, поснідали. Парубок посидів, посидів, а далі вийма з кишені аж цілих сто карбованців:

— А нате лиш, дядьку, оце вам за те, що ви мене викупили.

А далі виймає ще сто карбованців:

— А це тобі, дядино, щоб ти не лаялася з своїм чоловіком за те, що він мене викупив.

Як побачила вона ті гроші, як гепнеться йому в ноги:

— Спасибі ж тобі, мій голубчику!

Та раз, та вдруге, аж очіпок їй з голови звалився. А дядько так уже не знає, що й робити, тільки плечима сова та підцмакує.

— Ну, дядьку, тепер поїдемо в город та купимо, чого треба в хазяйстві.

Поїхали в город. Купили шапку, купили пару волів, купили корову з телям, купили віз. Приїхали додому. Стали хазяйнувать потроху.

Багатий брат дивується.

— Що це, — каже, — в мого брата де взялись воли, шкапа й корова?

А жінка каже:

— А злодюга навіщо?

— Та то злодюга він був колись, а тепер він уже не злодій, бо я чув, що він викуплений.

— А де ж вони грошей набрали?

— Та про те вже їм знати. Може, в того злодія ще давні гроші є?